Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

– Вам краще зараз поїхати додому. Ми робимо все, що потрібно. А вам бажано набратися сил. Приїжджайте завтра, – чую слова лікаря, як у тумані.

– Дякую вам, докторе, за все, що ви робите, – зовсім змучена і знесилена, перемагаючи розпач, не можу знайти гідних слів подяки, тільки знаходжу в собі сили доторкнутися до його руки і зазирнути в очі.

– Старший із рідних є хто–небудь?

– Ні, ми з дідом удвох. – Я завтра приїду.

Ледве волочачи ноги, виходжу з лікарні і прямую до зупинки автобусів. Через якийсь час здогадуюся подивитися на годинник – ні людей, ні автобусів не спостерігається.  Тільки зрідка фари проїжджаючих автомобілів розсікають непроглядну темряву. На мій жах, годинник показує опівночі.

 У такий час розраховувати можна тільки на таксі, грошей на яке у мене з собою не нашкребеться. Перевіряю про всяк випадок вміст гаманця, а раптом щось завалялося. Але, на жаль, дива не трапляється. Темно, страшно і гірко на душі. Безвихідне становище. Бреду вулицею на самоті, намагаючись збагнути, що мені робити. Іду куди очі дивляться.