Читати книгу - "Коханці юстиції"

3

До певного часу мої батьки ходили в кіно без мене. Я знав про ті їхні виправи й часом ображався. Ні, я, звичайно, розумів, що кіно належить дорослим. Але я не завжди бажав із цим миритися. Як тільки пані Ірена підозріло-улесливим тоном починала обіцяти, що «в неділю по обіді ми підемо знаєш куди? до парку!», я вмить насуплювався. Сама вона ходила на ті ж таки фільми, що й син із невісткою, але на денні сеанси по буднях — поки я карався й мучився в дитсадку.

Фільми були подіями, вони знаменували собою шляхи життя, ніби якісь визначні біографічні віхи. Після кожного перегляду батьки, й особливо тато, збуджено ділилися враженнями. Це відбувалося передусім під час якихось чергових застіль у ширшому товаристві. Завдяки цьому я всіма нашорошеними вухами та увімкненими на повну фантазіями трохи долучався до тем і сюжетів. Виходило так, що я все ж уривав для себе якісь фрагментики того тимчасово закритого для мене буття.

Я запам’ятовував назви. Так ніби то я їх вигадував. «„Чудова сімка“, — повторював я за татом. — „Багдадський злодій“».

1965 року всі говорили про «Цей шалений, шалений, шалений світ».

1966-го про «Тіні забутих предків».

1966-го про «Королеву Шантеклера».

У першому з них ціла ватага якихось недоумків поспішала наввипередки до скарбу з пачками грошей. «Під великим дубль-ве», — розголошував тато кому лиш міг таємницю схованки.

У другому якусь тітку показали на весь екран зовсім голою, через що фільм невдовзі було заборонено, а режисера кинуто за ґрати.

Третій також був до шістнадцяти, і в ньому засвітилася знана шпигунка Мата Харі, яка зіграла себе саму. Проте жіноцтво взяло приклад не з неї й відразу ж почало практикувати святкові укладки а-ля Сара Монтьєль.

4

До «Космосу» мене вперше взяли на «Закон Антарктиди». Це означало революцію відразу в кількох сенсах. По-перше, я нарешті не з чиїхось оповідей, а всіма власними рецепторами пізнав, що таке широкоформатний, — і затрепетав від захвату, бо мене всього аж накрило його безмежністю. По-друге, ми нарешті вибралися на недільний пополудневий сеанс усі вчотирьох, цілою родиною, сім’єю — ланкою суспільства, без жодних поділів та відволікальних маневрів на зразок відвідин парку з його вічно одними й тими ж каруселями та гіпсовими оленями. По-третє, в дитсадку я протягом не одного наступного тижня тільки й робив, що переповідав «Закон Антарктиди». Більшість епізодів я вигадував. Так у мені зароджувався оповідач.

Після «Закону Антарктиди» наші цілородинні виправи до «Космосу» кілька разів повторились. Американські «Джунґлі» (я помилково і майже в риму називав їх «Мауґлі»), зроблені ще 1942 року і врешті допущені до екранів нашого міста з усією своєю різнобарвно-анімалістичною екзотикою, зміг затьмарити лише так само американський «Спартак» з боями ґладіаторів, масовими батальними сценами та фантастичною ямкою на підборідді в Кірка Дуґласа. Ще пригадую «Сон» (теж кольоровий) про молодого Шевченка — головно завдяки тому, що пані Ірена весь час плакала і шморгала носом. Вона не могла не захлипати, щойно торкнувшися бодай чогось, пов’язаного з Шевченком.

Сльози, переважно жіночі, були загалом невід’ємним атрибутом тодішніх показів, надто ж коли йшлося про кіно з Індії. Його любили всі жінки, і мама не здавалася винятком. Станом на кінець 60-х вона, часом затягуючи тата, але здебільшого обходячись і без нього, ретельно відплакала «Поему в камені», «Квітку і камінь», «Анупаму», «Любов у Кашмірі» та багато чого ще. Мені так само випадала нагода супроводити її в той особливо чуттєвий світ — принаймні двічі. Один фільм називався «Хамраз», а другий «Сангам», і я досі не знаю, що означали ті назви.

Бо так ми тоді жили: трохи в реалі, а трохи в кінематографі, всерйоз узалежнені від альтернативних відчуттів, яких нам не давала вся та дійсність.

Тож Він чудово знав, як йому з нами бути. І Він уже йшов до нас, наближався, проходив інстанції, російський дубляж, цензуру та інші неприємності — ні з чим дотеперішнім незрівнянний, великий, жахливий, моторошний, ґантастичний, ґантомний.

5

1960-ті прорізаються з пам’яті не тільки кінофільмами й «Космосом». І не лише космонавтами, з яких першу одинадцятку я міг, не збиваючись, перелічити навіть спросоння, розбуджений посеред глупої ночі.

І не вічно одними й тими ж парковими каруселями, до яких пані Ірена вигулювала мене по неділях.

Бували й деякі інші маршрути.

Наприклад, у гості до Дзюні Стрончевської.

Або до батьків пані Ірени. Вони лежали на старому цвинтарі поруч себе — мої прабабця і прадід. І це був ще один маршрут — повз колишню лютеранську церкву, натоді дитячу спортивно-гімнастичну школу. При цьому я щоразу чув одну й ту ж леґенду про фатальне кохання композитора Дениса Січинського, що його пропозицію руки та серця мама пані Ірени, виявляється, рішуче відхилила. За це Січинський (не терорист Мирослав, убивця графа Потоцького, а терориста далекий родич) присвятив прабабці романс «Як почуєш вночі» й невдовзі помер у просяклих паличкою Коха вогких стінах готелю «Бристоль», де йому, бездомному, надано було останній притулок. Порівняно з таким невдахою моїх прабатьків можна було вважати людьми цілком незле влаштованими й забезпеченими. Згодом, уже на цвинтарі, все помінялося місцями: гробниця композитора виявилася значно показнішою і тривкішою за місце вічного спочинку його прекрасної дами. Останнього вже просто не знайти, його стерто з лиця землі під час плюндрування цвинтаря в пізніші сімдесяті. Тобто не харпак-музикант, а його пасія зі своїм чоловіком виявилися в остаточному підсумку бездомними, а точніше, бездомовинними. Як і більшість інших неVIP-ів з того цвинтаря.

Але я починав про Дзюню Стрончевську — схожу на північноамериканську вивірку дрібну сіру старушенцію з різкими смиканими гримасами. В рукаві вона мала звичку носити виплетену зі сірої вовни мишку, якою майстерно маніпулювала мов живою, щоразу ледь не до смерті лякаючи одних і тих самих продавчинь у привокзальному гастрономі. Її житло, а краще сказати, кубло відзначалося затхлою напівтемрявою та стосами польських ілюстрованих журналів усіх можливих переді післявоєнних епох. На журналах тут і там вилежувалися незліченні коти, хтозна чи й живі. Атмосферу тотального декадансу доповнював Фелюсь, дорослий син Дзюні. До нього я не підходив надто близько, бо навіть мені він здавався дивним.

Він переважно сліпав у своєму віддаленому закутку, дещо висолопивши язика і без перерви базґраючи в альбомах для малювання неправильної форми кулі, що насправді мали