Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

Вона все прибрала. Склала речі точнісінько так, як вони лежали раніше. Найбільше Дана боялась викрити себе до того, як дізнається усю правду. Вона вже добре зрозуміла, що не варто довіряти словам усіх, хто був хоч якось замішаний в історії з трагічною смертю її брата. Бо саме це об’єднувало Володю, Тимура, Олега, саму Дану та переслідувача. Хтось не розповів їй усієї правди. І тепер вона жадала тільки одного – відкрити істину. Дізнатись, чому все сталось так, як сталось. Знайти хоч якийсь сенс у безглуздій жорстокій смерті Мишка.

Дана прибрала будь-які сліди своїх ранкових діянь. Вона гарячково збирала речі й думала про те, що має зробити перед від’їздом. У її списку справ значився лише один пункт – Ігор. Певно, лише його добробутом Дана переймалась щиро. Вона знов подзвонила медсестрі, аби поцікавитись станом хлопчика:

— Як він? Потрібні якісь ліки чи процедури? — Дана хотіла добре подбати про свого підопічного.

— Ні, з ним все добре. Сьогодні лікар випише Ігоря. — радісно повідомила медсестра.

— Як сьогодні? Сьогодні не можна! Залиште його на кілька днів під наглядом, добре? Я в боргу не залишусь. — Дана не могла забрати його просто зараз, а йти до матері було надто небезпечно для хлопчика.

— Вибачте, але відділення переповнене. Нам потрібне кожне вільне ліжко. Тут я вам не зможу допомогти. Хто прийде забрати його?

— Я вам передзвоню і повідомлю. Дякую за все, що ви зробили.

Усі плани жінки розсипались мов картковий будиночок. Вона й гадки не мала, як може забрати хлопця до себе й займатись розслідуванням смерті брата. Це було надто небезпечно для дитини, знаходитись поруч з Даною у той час, коли на неї полював привид з минулого. Вона зробила останнє, що їй залишалось – звернулась по допомогу.

— Куди ти зникла? — запитала Марина після того, як подруга привіталась.

— Взяла кілька днів власним коштом. Треба розібратись з сімейними проблемами. — Дана затихла і Марина кілька секунд чула тільки звук її дихання в телефоні.

— Щось серйозне?

— Та ні. Але я повинна поїхати до батьків. В мене є величезне прохання до тебе. Знаю, що тобі не до того з оравою хлопців вдома, проте, ти не могла б забрати Ігоря з лікарні на кілька днів? Йому не можна повертатись додому, а мене не буде в місті. — в телефоні повисла тиша й вона злякано запитала, — Марино, ти мене чуєш?

— Так, так. Чую. Якщо треба, то звісно я заберу його. В мене стільки хлопців, що одним більше, чи одним менше – невелика різниця. — Марина відчула тривогу за Дану. Хоч подруга розмовляла спокійно та здавалось, що є в її голосі нотки якоїсь приреченості. Ніби вона знала, що не зможе повернутись.

— Дякую! Ти найкраща людина на всій планеті! — Дана не стримувала радощів.

Жінки домовились про деталі й подались кожна у своїх справах. Дана мала побачити Ігоря і пояснити все дитині. Вона згадала, що хлопцю майже п'ятнадцять і він мав би бути в її очах підлітком, а не маленьким хлопчиком. Однак Ігор виглядав набагато молодше: чи то гени зіграли свою роль, чи відсутність базової батьківської турботи не дала дитині формуватись адекватно віку. Але він наче застиг у дитинстві, очікуючи, що хтось про нього потурбується і тоді він зможе вирости.

Вона схопила дорожню сумку, наповнену речами для кількаденної поїздки й обернулась, виходячи з квартири. Дана окинула поглядом стіни, в яких ніколи не була щасливою. Інтуїція підказувала їй, що вона назавжди покидає клітку, в яку зачинили серце жінки на довгих десять років. І не було на світі більш солодкого почуття, аніж свобода. Дана планувала знайти житло по поверненню і забрати Ігоря до себе. Ось якого життя вона хотіла і в ньому не було місця для Олега і синців, прихованих за довгими рукавами.

Єдине, що засмучувало Дану – це відсутність власних коліс. Їй довелося замовити таксі, аби дістатись лікарні. Водій дістався балакучий і жінка всю дорогу намагалась чемно посміхатись і кивати головою в паузах його монологу. У машині вона зібрала волосся в низький хвіст і накинула легку куртку. День видався прохолодним і вітряним. Зрештою, вона виглядала як худорлявий підліток у своїх кросівках, джинсах і футболці. Відсутність макіяжу вкрала у неї ще кілька років паспортного віку.

Ігор лежав на лікарняному ліжку у чистій свіжій футболці, яку купила Дана. Медсестра вимила йому волосся і тепер він нічим не відрізнявся від інших дітей, які росли у люблячих сім’ях. Не дивлячись на те, що хлопець мав дотримуватись дієти, він трохи набрав вагу. Дана нічого не жаліла для нього. Це була єдина радість, яку вона отримувала від статків свого чоловіка.

— Це я. — Дана тихенько підійшла до ліжка.

— Я не сплю. Лікар сказав, що випише мене сьогодні. Мама прийде за мною? — при згадці про матір хлопець нахмурився.

— А ти хочеш, щоб вона тебе забрала? — обережно запитала Дана.

— Ні. Не хочу з нею жити. І до притулку не хочу… — Ігор підвів на неї вологі очі, сповнені надії та невпевнено запитав, — А можна з тобою пожити? Я можу посуд мити, прибирати. Можу взагалі все робити! Ти мене навіть не помітиш.

— Я не хочу не помічати тебе. — вона прибрала неслухняне волосся з його чола. — Я обов’язково заберу тебе, але трохи пізніше. Зараз мені треба владнати власні справи. Ти поїдеш до моєї подруги, в неї велика сім’я – самі хлопці. Буде весело!