Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 Спілкуючись, ми не помічаємо нічого. Ні стуку вхідних дверей, ні голосів у передпокої — настільки захоплені.

 Коли кидаю погляд на екран мобільного телефону, що засвітився від повідомлення, округляю очі.

— Що сталося? — Рома моментально помічає моє замішання і, здається, в його очах проскакує хвиля хвилювання. — Проблеми якісь?

— Усього лише одна, — прикушуючи губу і не знаю, плакати мені чи сміятися.

— Яка? — запитально піднімає брову. — Можу допомогти?

 Його бажання прийти на допомогу, навіть не знаючи, у що я вляпалася, відгукується теплом по тілу.

— Боюся, у нас спільна проблема, — усе-таки пирхаю зі сміху.

— Наприклад?

— Зараз перша ночі, — заявляю впевненим голосом.

— Та ну? — він ніби не вірить моїм словам і дістає з кишені свій телефон, щоб переконатися.

 Мене в цю мить чіпляє зовсім інше. Година ночі, а Ромі не зателефонував ніхто з батьків. Як так? Якби я не повернулася додому до цієї години, мама з татом і братом усе місто б на вуха підняли.

 Намагаюся приховати цей розчарований і сумний вираз обличчя, перш ніж Рома зверне увагу.

— Тепер наше завдання провести тебе якомога непомітніше, — оголошую найвірнішу на цей момент думку . — Хоч ти і сподобався моїм батькам, навряд чи вони будуть раді, що ти йдеш із моєї кімнати о першій годині ночі.

 Чомусь тут же пробирає хвилювання з цього приводу. Вже точно не хочу, щоб тепле ставлення батьків до Роми змінилося через таку дурну помилку.

— Не здивуюся, — посміхається він. — Нік мені за тебе точно ноги відірве.

 Тут навіть із ним посперечатися не можу.

— Давай, — встаю з ліжка і підходжу до дверей, акуратно торкаючись залізної ручки, яка одразу холодить шкіру. — Тільки дуже тихо.

 Занурена у свої переживання, не одразу помічаю, як швидко Рома опиняється поруч.

 Його аромат одразу проникає у свідомість, яка тут же сигналізує про його близькість. Занадто небезпечну близькість, чорт забирай!

 Я так і завмираю, не відпускаючи дверну ручку — зараз вона моя єдина опора.

 Момент здається занадто інтимним. Нічого особливого — Рома просто стоїть за кілька сантиметрів від мене, а мій погляд упирається в його шию. Не знаю, чи дивиться він на мене — надто боюся підняти погляд, тож вперто продовжую гіпнотизувати пульсуючу венку на його трохи смаглявій шкірі.

 У мене всередині ніби феєрверк вибухає, коли його гаряча долоня лягає на мою.

— Ти так сильно за мене переживаєш? Чи через те, що тобі може дістатися? — запитує тихо-тихо, чим ще сильніше підживлює цю дивну атмосферу між нами.

 Роблю найголовнішу помилку і наші погляди зустрічаються. Мене тут же ніби обпікає його зацікавленим і привабливим сірим кольором очей.

 Ковтаю і мовчки продовжую гіпнотизувати його. Не можу знайти сил, щоб одразу дати зрозумілу відповідь.

 Він теж мовчить якийсь час. Ніби зважує для себе дуже важливе рішення. І мені вже здається, що ось прямо зараз станеться щось приголомшливе.

 Але я помиляюся.

 Його долоня, як і раніше, зігріває мою своїм теплом.

— Сподіваюся, ти будеш провідувати мене в лікарні, якщо я зараз справді відхоплю від твого тата чи брата? — він підбадьорливо посміхається і водночас із запитанням натискає на мою руку, тим самим тихо відкриваючи двері до порятунку.

 Із запахом прального порошку, що доноситься з передпокою, випаровується ця атмосфера в кімнаті.

 І, впевнена, що повинна зітхнути з полегшенням, але, всупереч, відчуваю лише гнітюче розчарування.

— Обов'язково, — мій шепіт більше нагадує шипіння змії.

— Тоді й не шкода буде, якщо раптом попадемося, — дарує мені ще один погляд очі в очі й щиро посміхається, від чого серце пропускає черговий удар.

 Чортів маніпулятор! Невже, він спеціально веде ці ігри, щоб перевірити на міцність та стійкість мою серцево-судинну систему?

 Ми виходимо з моєї кімнати на носочках.  Так тихо, як тільки це можливо.

 Поки Рома з усією акуратністю й обережністю взувається, я повільно повертаю замок і відчиняю вхідні двері, здригаючись від кожного найменшого скрипу.

 Курточку Рома просто бере із собою, мабуть, щоб зайвий раз не галасувати, одягаючи її просто тут.

— На добраніч, рятівниця, — вимовляє ледве чутно, чим викликає посмішку на моєму обличчі.

 Хочу відповісти йому тим самим, але не встигаю, бо Барінов обеззброює мене.

 Ловить мій погляд на кілька секунд, а після поспіхом нахиляється до щоки і залишає легкий поцілунок.

 Благо, він одразу ховається за дверима. Інакше довелося б споглядати мої червоні щоки. Мені навіть не потрібно дивитися на своє відображення в дзеркалі, бо я відчуваю, як сильно вони горять. Так, ніби мені на обличчя щедро хлюпнули розпаленої пекельної лави, не інакше.

 Серце кидається в такий танок, що погрожує вирватися з грудної клітки, а кров починає циркулювати у венах так швидко, що вуха закладає.

 Я навіть не встигаю зачинити вхідні двері, так і стою в очікуванні незрозуміло чого.

 Настільки спантеличена і захоплена зненацька, що навіть ніякі думки в голову не лізуть.

— Попрощалися? — з дверного отвору батьківської спальні з'являється мама.

 Мене обливає нова хвиля переживань. Здається, серце не здатне витримати таких сильних навантажень.

***
 

  Мене застають у повній бойовій неготовності.

 Щока пульсує від дотику гарячих губ Роми, а голова від думок, що терзають, та ідей, як я зараз маю викрутитися.

 Тільки хочу почати говорити, як у дверному отворі з'являється ще одна голова. Тато. Звичайно ж теж встав подивитися на це.

 Кидаю погляд на кімнату брата, але двері так і не відчиняються.

— Не переживай, — мама порушує тишу. — Твій брат, на твоє щастя, не надто уважний.

— Ти про що? — ошелешено округляю очі. — Мені здалося, що шкребеться хтось, от і вирішила подивитися.

— Ось як, — усміхнувшись, мама схрещує руки на грудях. — А совість твоя ніде не шкребеться?