Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

- Ти пропонуєш зустрічатися потай поза спиною Ральфа? - запитала я.

- А чому ні? - зиркнув на мене Маланюк. - Зараз це єдиний варіант, який взагалі може в нас бути.

- Це підло, - протягнула я, дивлячись на свої руки. Мені було лячно розуміти, що я можу вчинити так із Ральфом, який заради мене дістане зірку з неба та зробить інші шалені речі.

- Ліно? - зиркнув на мене Євгеній. - Щось кажи, бо коли ти мовчиш... Та взагалі, коли жінки мовчать, то це не до добра.

Я відвернулася від нього. Свої почуття мені важко стримувати, але віддатися їм ще гірше. Що робити?

- Ліно? - поклав мені на плече руку Євгеній.

- Я не знаю, - обернулася я до нього. В моїх очах стояли сльози.

- Чому ти так дивно реагуєш? Ти досі п'яна?

- Йди до біса! - буркнула я.

- Упізнаю свою Ліну, - усміхнувся він та намагався мене поцілувати, але я відхилила голову в бік.

- Відстань, - буркнула я.

- У мене складається таке відчуття, що ти наче хочеш постійно страждати.

- Ні.

- То чому ти опираєшся? Ти кохаєш мене, наче хочеш бути зі мною, але відштовхуєш...

- Я не відштовхую, - заперечила я. - Просто є одна проблема...

- Яка?

- Ральф! Я не можу його так кинути... Він мій чоловік!

Євгеній скривився та тихо засміявся. Було не дивно, що його дратувала моя згадка про чоловіка. Його аж кривило.

- А не хочеш подати на розлучення? - запитав неочікувано він.

Від несподіванки я роззявила рота. Невже Маланюку вистачає розуму таке мені запропонувати? Він хіба не розуміє, що такий варіант я не можу абсолютно розглядати. У нас з Ральфом дуже багато спільного, що ми не можемо просто так взяти та розірвати наш шлюб!

- Я не можу...

- Чому? - не міг вгамуватися мій колишній шеф.

- Бо не все так просто, - пробурмотіла я.

- І що тобі заважає піти та подати заяву на розлучення? Совість? Чи ти переживаєш за бізнес? Боїшся втратити свої гроші?

- Я жодної копійки не вклала у компанію, відказала я. - Мені нема, що втрачати.

- Тому, чому не можеш покинути Ральфа?

- Він мене кохає, - прошепотіла я та продовжила. - Я не хочу розбити йому серце.

- Значить хочеш розбити його мені? - зіщулив він свої сірі очі.

- Ти все не правильно зрозумів, - стала заперечувати я.

- Та невже?

- Мені потрібний час, аби покинути Лауду.

Це речення мало заспокоїти Євгенія, а також на деякий час відволікти мене. Я саме з тих людей, що люблять ховати проблеми у далекі шухляди та не думати про них, поки вони самі не вилізуть та не стануть мене кусати.

- Як багато? Місяць, пів року, рік...

- Я не знаю, але, гадаю, що не так багато...

Євгеній трішки заспокоївся, що мене втішило. Буря в ньому стихла, але чи на довго.

- Значить поки ми будемо ховатися? - пролунав голос Маланюка.

- Так, - проказала я.

Між нами запанувала тиша, яку порушив Євгеній:

- Що будемо зараз робити?

- Не знаю, - здвинула я плечима.

- Ральфа вдома нема?

- Нема?

- І коли буде?

- У понеділок наче. А що?

- Тоді можна до тебе...

Я одразу зрозуміла на що він натякає. Звісно його швидкість вражала. Не встигли ми помиритися, як він вже тягне мене до ліжка. Однак я не була проти цього, а навпаки хотіла...