Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звідки вийшли фашистські інтелектуали? Чи можна говорити про суто інтелектуальну генеалогію фашистів?
Найпопулярніша думка така, що фашизм постав із невизначеності покоління, яке сформувалося перед Першою світовою, зіткнулося з війною і подальшою повоєнною ситуацією. Так з’являється викривлений, цілковито новий різновид націоналізму: енергія і насильство Першої світової війни перетворили його на політичний рух нового типу, потенційно масовий рух правих. Натомість Зеєв Штернгелл[37] наполягає, що ціле покоління привернули до фашизму довоєнні настрої щодо демократії чи декадансу вкупі з досвідом війни і поразкою в ній лівиці. З цього погляду істинні витоки фашизму, а насамперед його економічної політики і критики демократії, слід шукати в лівиці.
Не конче вибирати між цими версіями. Люди, які пройшли обидва ці шляхи, — не рідкість. Також може виявитися, що обидва тлумачення застаріли. Якби можна було перенестися в 1913-й, за рік до початку Першої світової, і розпитати молодше покоління про його політичні переконання та ймовірний майбутній вибір, ми побачили б, що річ не зовсім у розколі між лівими і правими. Більшість рухів свідомо не позиціонувалась ні як ліві, ні як праві. Вони відмовлялися вписуватись у визначення французького революційного словника, що так довго задавав параметри модерної політичної географії.
У самих дискусіях, що точилися в ліберальному суспільстві, вони вбачали проблему, а не розв’язання. Згадаймо італійських футуристів із їхніми маніфестами й мистецькими пошуками впродовж десятиліття до Першої світової. У Франції провели опитування «Нинішня молодь», яке стало своєрідним маніфестом молодої правиці, хоча первинно на це не претендувало. Молодих людей об’єднувало переконання, що тільки вони можуть оволодіти століттям. Ми хочемо бути вільними, стверджували вони, ми хочемо випустити глибинні енергії народу. У 1913 році було не розрізнити, чи це лівий сентимент, чи правий. Він цілком міг слугувати лівим модерністським маніфестом: зміни необхідні, радикальні зрушення будуть, треба крокувати в ногу із сьогоденням, а не прив’язуватися до минулого. Водночас вияви цих роз’ятрених юнацьких поривань були класично правими: національна воля, національне призначення, національна енергія. XIX століття було віком буржуазії. XX століття стане віком змін — таких стрімких, що тільки молоді й вільні мають шанс ухопити момент і не впустити його. Швидкість була визначальною: щойно винайдено літак і автомобіль.
У Німеччині всі, від вегетаріанських товариств і природничих гуртків до велосипедних і туристичних клубів, раптом почали — з певними винятками — схилятися до націоналістичної правиці. В Англії, навпаки, такі самі люди — у майже ідентичному одязі, які роблять такі самі вправи з такими самими мотиваціями — тяжіли вліво: обговорювали шпалери Вільяма Морріса, підвищення культурного рівня робітничого люду, поширення знань про контрацептиви і дієти заради добробуту мас.
Після 1913 року відбулася, власне, Перша світова війна, а потім — реалізація принципу національного самовизначення і Більшовицька революція. Цікаво, чи вдасться виокремити котрісь із цих чинників становлення фашизму в прив’язці до часу й місця?
Навіть нині дивує, що насильство Першої світової не мало тих наслідків, яких ми могли б сьогодні очікувати. Тих, для кого війна стала переламним моментом юності, вона захоплювала передусім отією кривавою, смертельною стороною. Читаючи Ернста Юнґера, Дріє ля Рошеля чи гнівні відгуки на Еріха Марію Ремарка, ми бачимо, як для багатьох представників фронтового покоління ретроспективне оспівування згуртованості в конфлікті надає війні особливого ореолу. Ветерани розділилися на тих, хто плекав довічну nostalgie de la boue, і тих, кого назавжди відвернуло від будь-яких форм націоналістичної політики й мілітаризму. Другі, може, і становили абсолютну більшість, особливо у Франції та Британії, однак напевно не були більшістю серед інтелектуалів.
Більшовицька революція відбулася наприкінці 1917 року, коли війна ще тривала. Це означає, що навіть до фактичного початку повоєнного періоду насувалася загроза наступного потрясіння: європейської революції, якій сприяли та яку виправдовували воєнна руїна і несправедливість (справжня чи гадана) мирних угод. Якщо розглядати країну за країною, починаючи з Італії, ми виявимо, що без загрози комуністичної революції фашисти мали би значно менше простору, щоб зголоситись як гаранти традиційного ладу. Власне, фашизм, принаймні в Італії, не міг визначитися, чи він радикальний, а чи консервативний рух. Посування вправо відбулося значною мірою через успіх правого крила, яке представило фашизм як гідну відповідь на загрозу комунізмові. Якби не примара лівої революції, ліві фашисти цілком могли взяти гору. Натомість Муссоліні мусив їх позбутися, а десять років по тому так вчинив і Гітлер.
І навпаки, відносна слабкість революційної лівиці в повоєнній Британії, Франції чи Бельгії стримувала популяризацію правих рухів, які впродовж наступного десятиліття намагались експлуатувати комуністичне страшило. У Британії навіть Вінстона Черчилля висміювали за одержимість Червоною загрозою і більшовиками.
Багато фашистів захоплювалися Леніним, його революцією, Радянською державою, а однопартійну систему розглядали як модель для себе.
За іронією, Більшовицька революція і створення Радянського Союзу завдали лівим набагато більше проблем, ніж правим. У перші повоєнні роки в Західній Європі про Леніна та його революцію знали мало. Тому було багато корисливих і відірваних від реальності перетлумачень російських подій залежно від місцевих уподобань: синдикалістська революція, анархістська революція, марксистський соціалізм із поправкою на російські обставини, тимчасова диктатура тощо. Ліві переймалися, що ця революція у відсталій аграрній країні не відповідає Марксовим пророцтвам, тож може призвести до спотворених наслідків і навіть до тиранії. Тим часом фашистам були наймиліші саме ті аспекти ленінізму, які найбільше тривожили традиційних марксистів, — ставка на волюнтаризм і Ленінове зухвале прагнення прискорити історію. Радянська держава була насильницькою, рішучою, твердо керованою згори: у ранні роки вона втілювала все, про що мріяли і чого не знаходили у своїх політичних культурах майбутні фашисти. Вона доводила, що партія може влаштувати революцію, захопити державу і за потреби правити із застосовуванням сили.
До того ж, у ті перші роки Російська революція продукувала дієву і навіть красиву пропаганду. Ба більше, з часом більшовики виявили неабиякий хист до експлуатації публічного простору.
Можна зайти ще далі. Публічні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт», після закриття браузера.