Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

Минув дванадцятий місяць, сподіваний час пологів, але ніщо не змінилося, і вся прислуга очікувала, що, може, вони настануть першого місяця нового року. В Імператорському палаці також готувалися до майбутньої події, але перший місяць промайнув марно. «Мабуть, злий дух щось затіяв?..» — заговорили в світі, доводячи Фудзіцубо до відчаю. «Невже через це доведеться помирати?» — зітхала вона, і від гірких переживань зовсім занедужала. Нарешті й Ґендзі, впевнившись у своїх підозрах, що дитина від нього, таємно замовляв молитовні служби в численних храмах. Добре знаючи, який мінливий цей світ, він боявся, що, зустрівшись з нею на коротку мить, утратить її назавжди. Та от коли після десятого дня другого місяця народився хлопчик, в Імператорському палаці і в садибі на Третій лінії замість тривоги запанувала радість. Хоча думка про те, що вона житиме, тривожила Фудзіцубо, вона, почувши, що мати принца-спадкоємця проклинає її, зібрала всі сили, щоб, мовляв, не дати людям насміхатися після її смерті, й мало-помалу одужала.

Тим часом Імператор тільки й думав про те, коли ж нарешті побачить немовля. Ґендзі із прихованою в душі тривогою також більше не міг витримати й подався на Третю лінію, коли там не було зайвих людей. «Його Величність дуже турбується, тож я спочатку хотів би побачити немовля, щоб потім про все доповісти в Імператорському палаці», — сказав він, але принцеса відповіла: «Ні, це неможливо», — відповіла вона й, природно, не показала йому немовляти. Річ у тім, що вже тепер воно було просто навдивовижу схожим на Ґендзі, а тому Фудзіцубо мучили докори сумління: «Невже люди, які побачать його, не осудять мене за страшний переступ? Хіба у світі, в якому прискіпуються навіть до найменших дрібниць, коли-небудь оминуть мене неприємні поговори?» Далебі, не було у світі жінки, нещаснішої за неї.

Іноді, зустрічаючи Омьобу, Ґендзі палко вмовляв її допомогти, але, на жаль, марно. А коли настирливо домагався дозволу побачити юного принца, вона відповідала: «Чого ви такі наполегливі? Адже невдовзі ви його побачите в Імператорському палаці». Зрештою, в них обох на серці було важко. Щоб люди ні про що не здогадалися, вони не могли говорити про таке відкрито. «У якому світі я зможу поговорити з нею без посередника?» — скаржився нещасний Ґендзі, схлипуючи.

«Як у минулому житті

Нас доля пов’язала,

Щоб тепер

Нам довелося

Жити порізно?

На жаль, цього нам не збагнути...» — зітхав він, і Омьобу, знаючи, як страждає принцеса, не могла його відштовхнути без пояснення:

«Хто бачить чи не бачить —

Обоє не мають спокою,

Бо людям усім блукати

Судилось у тривозі

Про долю дітей[155]...

Та, на жаль, полегшення на душі у вас не буде», — тихо сказала вона Ґендзі.

Так ні про що й не домовившись, він пішов, а Фудзіцубо, побоюючись пересудів, дорікнула Омьобу за нерозважливе посередництво і перестала їй довіряти, як колись. Щоправда, перед людьми свого невдоволення вона не показувала, але іноді, несподівано, їй щось не подобалося, і тоді Омьобу страждала.

Четвертого місяця юного принца привезли до Імператорського палацу. Як для свого віку він був добре фізично розвиненим — міг сідати і підніматися. Схожість його на Ґендзі була такою разючою, що не дозволяла в цьому сумніватися, але Імператор тільки подумав: «Напевне, вродливі люди подібні один до одного». Його любов до дитини не знала меж. Імператор досі жалкував, що, побоюючись людського осуду, не визнав колись свого улюбленого сина принцом-спадкоємцем. І от тепер, побачивши, що дорослий Ґендзі заслужив вищого звання, ніж простого підлеглого, тяжко мучився усвідомленням своєї провини. Та ось, на щастя, особа високого роду подарувала йому таке ж яскраве сяйво — справжню перлину, варту його дбайливого піклування. І тільки принцеса Фудзіцубо, переслідувана зловісними передчуттями, ні на мить не могла заспокоїтися.

Коли одного разу, як звичайно, Ґендзі брав участь у музичних розвагах у покоях Фудзіцубо, Імператор вийшов до нього з принцом на руках. «Хоча багато дітей у мене, але тільки тебе бачив щодня з такого віку. Може, завдяки спогадам того часу ця дитина здається дуже схожою на тебе. Зрештою, немовлята всі однакові», — сказав він, милуючись маленьким сином. Ґендзі відчув, як його обличчя зашарілося. Страх, сором, радість, розчулення — численні суперечливі почуття настільки переповнили його душу, що мало сльози не навернулися на очі. Маленький принц щось лепетів, а його усміхнене личко було таким прекрасним, що ставало лячно за його долю. «Якщо я й справді схожий на нього, то треба мені берегтися», — самовдоволено подумав Ґендзі. А от Фудзіцубо так зніяковіла від слів Імператора, що облилася потом. Ґендзі ж страшно розхвилювався і невдовзі покинув палац. Повернувшись у садибу на Другій лінії, він вирішив заспокоїтися і поїхати до Лівого міністра. У саду серед густої зелені красувалася гвоздика. Зірвавши одну з квіток, Ґендзі послав її Омьобу, напевне, разом з розлогим листом:

«Як цю гвоздику

З ним порівнюю,

Не має спокою душа,

Й лише рясніше падає

На рукава роса...

«Як зацвіте гвоздика...»[156] — думав я, але, на жаль, світ ненадійний». Лист, видно, принесли вчасно, й Омьобу показала його Фудзіцубо. «Напишіть хоч слово-два», — просила вона, і Фудзіцубо, глибоко зворушена, відповіла:

«Хоч знаю я,

Чого з гвоздики

Котиться на рукава роса,

Та все ж цуратися її,

Мені несила».

Вона написала тільки цей вірш ледве помітними літерами, а Омьобу, зрадівши, віднесла його Ґендзі, який лежав, занурений у невеселі думи — мовляв, як завжди, відповіді не буде. Коли ж вона з’явилася, його серце затріпотіло від шаленої радості, а з очей хлинули сльози.

Відчуваючи, що, ось так лежачи, не зможе розвіяти сумного настрою, Ґендзі, як звичайно, подався шукати розради в Західний флігель. У недбало накинутому на плечі уцікі, з покуйовдженими на скронях локонами, приязно награваючи на флейті, він зазирнув до покоїв юної Мурасакі, що сиділа, спираючись на лавочку-підлокітник, такої чарівної, немов омита росою гвоздика. Завжди така ласкава, цього разу вона повернулася до нього спиною — видно, була ображена тим, що, повернувшись додому, не зайшов одразу до неї. Присівши на галереї, він покликав: «Ідіть сюди!» — але вона не ворухнулася, а звабливо прикриваючи обличчя рукавом, вимовила: «Невже ти водорость...»[157] — «Ой, як негарно! Невже ви звикли на таке скаржитися? Хіба «хотілося б набриднути тобі»[158]? — дорікнув їй Ґендзі, а потім, покликавши слугу, звелів принести тринадцятиструнне кото і попросив її пограти. — Майте на увазі, що остання струна найтонша», — пояснив він їй і налаштував кото у нижчій тональності «хьодзьо». Потім випробував інструмент, зігравши коротку мелодію, і передав його юній Мурасакі, й вона, вже не ображаючись, узялася досить уміло грати. Ще досить мала, вона насилу дотягувалася до струн, але пальчиками рук притискала їх так вправно, що Ґендзі не міг приховати свого захоплення. Взявши флейту, він почав