Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- Найсвіжіший буде вигляд, завіряю вас. Принаймні дракони саме так і воліють спати - сказав ректор, наповнюючи скриню золотом.

І поки я накривала купу монет власною парадною мантією і ще зверху - мантією пана ректора, той лише самовдоволено всміхався.

- Тоді я правильно назвав вас старшою родичкою. Ви ж зрозуміли, що ця сукня - мій подарунок на знак поваги?

- Старшою, виходить. Родичкою. Он воно як. Ага, пане ректоре. Тепер мені все зрозуміло. Ви просто майстер сюрпризів. Старша родичка. Це ж треба. Ха. Ха. Ха. Скільки вам років, вибачте? Питаю на правах старшої родички. 

- Точно не знаю, адептко Тян. Мені не було й двадцяти, коли я полишив Землю. Потім проходив ініціацію  на історичній батьківщині, потім тікав від гарему і подорожував по світах, щоб прославитися подвигами. Потім мене притягло сюди для важливої місії… Що з вами, адептко, вам погано?

Ні, добре. Хіба не видно з того, що зараз свідомість втрачу - від щастя, певна річ. У мене серце стало і в очах помутилося. За що мені це? У всіх пари, як пари, а в мене оце.

- Мені добре, пане ректоре. Тільки вчулося дивне. Ніби ви тікали від гарему. Залишили безпомічних…

- Безпомічних там немає, адептко Тян. Ми - дракони. І втекти від гарему - то подвиг. Я там досі легенда, щоб ви знали. Пригноблені дракони співають про мою звитягу повстанські пісні, а в гаремах подробиці про мою втечу переказують на вухо дітям. І повірте, настане день… Що таке знову?

- Нічого, пане ректоре. Я просто в захваті від майбутнього родича. Тобто від вас. Чи можу я повідомити своїй молодшій, але дуже, дужжже близькій родичці, що ви втечете від неї до чергової дами серця? І нехай втішається тим, що про цю епічну втечу складатимуть пісні, казки й рекламні слогани?  

Пан ректор подивився на мене, наче на ідіотку. Але пальцем біля скроні не став вертіти. Мабуть, з поваги до мого поважного віку.

Втік від гарему. Ну й жук. І ні краплі каяття, я ж відчуваю його емоції. Спокійний, як удав, що проковтнув бідну маленьку жабку.

Він безсоромно розлігся біля мого дівочого ліжка просто на підлозі й моментально заснув. 

А я до ранку вертілася на жорсткій постелі.

І мріяла повторити подвиг цього геррроя легенд і чарівних казок. Втекти від нього. Нехай бігає по гаремах і  дамах серця скільки влізе.

І без нього проживу. Навіть прекрасно мені буде без нього. Чудово мені буде, от! 

З цією думкою я нарешті заснула. І бачила зовсім не чудові сни про те, як я біжу по листках латаття. Точніше перестрибую з одного на інший. 

Чи то тікаю від пана ректора, чи наздоганяю, бо то він від мене тікає. 

Прокинулась, як після тої смуги перешкод, що її перездаватиме мій майбутній покровитель. 

Шість днів. Залишилося лише шість днів до того, як я стану милою зеленою жабкою з прекрасними очима. І ще - Чмонею замість корони й повною відсутністю логічного або будь-якого мислення.

Пана ректора тут уже не було.

Спросоння подумалося, що то дуже сумно - зустріти пару, якій до тебе нема ніякого діла, якій ти як особистість не цікава зовсім. Просто вжух - і на пустому місці виник непереборний потяг до того, хто б не був навіть другом за інших обставин.

І от ти від нього навік в усьому залежиш, і він від тебе.

Навіть Валеріан мною більше цікавиться, як людиною. Хоча б удає  закоханість і намагається розрадити.

Що ж. Проти парності методів не існує. 

То просто щастя, що батьки знали одне одного багато років. І розуміли, хто саме їх пара, покохали, а вже потім все інше.

Хоча тато завжди хапається за голову, коли я так кажу. І несе мамусі якусь нову коштовність з-за обрію всесвіту.  Наче просить вибачення.

Може я не все про них знаю?

Але вони кохають, це так видно - вони просто сяють одне для одного. І тато ніколи й ні за що б не переплутав очі коханої ні з ким, в будь-якій подобі.

Ще й той гарем. Просто жах. Я впевнена, що тато завжди був вірний тільки мамусі. І вона. 

Хоч оте опудало якогось трактирника - якийсь двозначний подарунок.

Але пекельний гончак мамусі точно сподобався.

Завжди збирає розкидані татові шкарпетки. Сам, без нагадувань.

Я знову прокинулась від напівсну, де наш домашній улюбленець спав біля каміна, прикривши тільки одне око. Друге насторожено світилося, як мій Чмоня.

А сам Чмоня зараз танцював у мене на носі.

Змахнула осоружне приставало, але вставати все одно довелося.

І розганяти чергу біля душу. Хоч там уже і так мало хто залишився - я ж проспала.

А, ні. Не проспала. То всі інші ще сплять. 

Канікули ж. Перший день. 

У мене є пара-трійка хвостів. Так сьогодні й не перездаси. Всі зайняті останніми приготуваннями до балу.

Панна комірниця бігає, з ніг збивається. 

Всі якісь знервовані, шепочуться, хихотять.

І я теж відчуваю тривогу. Так хто б не відчув на моєму місці?

Пішла туди, де ніхто не бігає - на балкон. Стою, дихаю, нікого не чіпаю. Так і, треба комусь вийти на сусідню секцію. Мене відділяє лише портьєра. І я все чую, а втекти не можу. Хоч дуже б треба.

От же ж. Завжди  я влипаю. Це ж королівське подружжя!

От зараз як чхну, і мене одразу в тюрму. Превентивно. Бо може вони державні таємниці обговорюють.

О! Ого... Краще б то були таємниці.

У них виявився день спогадів.

І я чітко розчула, як принц-консорт нагадав її величності про їхній перший бал тут, в замку, що тоді був ні разу не трояндовий. 

Коли пан ректор… коли він... що???  Заступився за мою мамусю перед моїм татом… А її величність була серед татових наречених… отак, у множині. 

Немислимо.

Земля мало не вискочила у мене з-під ніг. То мене, виходить, все життя дурили найрідніші на світі істоти? 

Нехай не дурили, але й правди не казали.