Читати книгу - "Хижа"

— Хіба ти любиш своїх дітей більше, коли вони добре поводяться? — втрутилася Тато.

— Звісно, ні. Я розумію, про що ви, — Мак зробив паузу. – Але почуваюся щасливішим від того, що вони є в моєму житті. А ви?

— У нас це не так, — відповіла Тато. — Ми щасливі самі в собі. Ви ж створені для спілкування, за нашим образом і подобою. Тому думати таке про дітей для вас нормально, навіть природно. Запам’ятай, Маккензі, що я — не людина і маю іншу природу, незважаючи на спосіб, у який ми провели з тобою ці вихідні. Я повністю людина, але в Ісусі. Що стосується решти мого єства, я цілковито відрізняюся від вас.

— Ви ж знаєте… Звісно, що знаєте, — почав Мак, ніби вибачаючись, — поки що мені важко інакше мислити. Бо я просто заплутаюсь, і в голові все перетвориться на кашу.

— Розумію, — визнала Тато. — Ти не можеш власним розумом збагнути те, чого ще не пережив.

Якусь мить Мак намагався усвідомити почуте.

— Здається, так… І що?.. Бачите? Забагато… — коли співрозмовники припинили сміятися, він повів далі: — Ви ж знаєте, який я вдячний вам за ваш час, але у ці вихідні всі мої переконання опинилися в смітнику. Що мені робити, коли я повернуся додому? Чого ви тепер від мене очікуєте?

Тато й Ісус обернулися до Сарайю, що тримала виделку на півшляху до рота. Вона повільно поклала її в тарілку, а тоді відповіла спантеличеному Макові:

— Маку, — сказала вона, — ти пробач оцим двом. Люди схильні змінювати риторику, залежно від ступеня своєї автономності й потреби когось із себе вдавати. Я не можу мовчати, коли чую не про переваги життя з нами, а про якісь правила.

— Так і повинно бути, — додала Тато.

— Що саме я сказав? — поцікавився Мак, цього разу досить серйозно.

— Ми можемо розмовляти, поки ти їси, Маку. Не сиди голодний.

Мак усвідомив, що його виделка також ніяк не може дістатися рота. Нарешті він відкусив ласий шматок. Коли Сарайю почала говорити, вона, здавалося, піднеслася над кріслом, замерехтівши в танку різноманітними відтінками й тінями, а кімната наповнилася безліччю п’янких ароматів, що нагадували фіміам.

— Дозволь пояснити, але спочатку дай відповідь: чому ми вирішили дати вам десять заповідей?

Його рука з виделкою знову завмерла біля рота. Обмірковуючи відповідь, Мак таки спромігся відкусити шматок.

— Мені здається, принаймні мене так учили, що це низка правил, дотримуючись яких люди можуть жити праведно й у благодаті. Саме цього ви від них і очікуєте.

— Якби ж це було правдою, але це зовсім не так, — заперечила Сарайю. — Тоді скільки людей, на твою думку, живе достатньо праведно, щоб увійти до нашої благодаті.

— Якщо інші схожі на мене, то небагато, — визнав Мак.

— Це вдалося лише одній людині — Ісусу. Він не тільки дотримався букви закону, а й повністю явив його духовну силу. Але, Маккензі, це сталося завдяки цілковитій довірі й залежності від мене.

— Чому тоді вам знадобилися десять заповідей? — запитав Мак.

— Насправді ми хотіли, щоб ви відмовилися від спроби досягти праведності самотужки. Закон був дзеркалом, у якому ви могли побачити всю огидність вашого обличчя, коли живете незалежно.

— Проте я впевнений, що ви чудово знаєте, — відповів Мак, — як багато людей вважають себе праведними завдяки виконанню закону.

— Хіба дзеркало, яке допомагає побачити весь бруд, може вас відмити? У правилах немає ні милості, ні благодаті, навіть за одну малесеньку помилочку передбачається кара. Саме тому Ісус виконав усі правила замість вас, щоб вони не мали над вами сили. Закон, що містив нездійсненні вимоги, з усіма тими «не…», перетворився на обітницю, яку ми виконали у вас.

Сарайю стала розгойдуватися. Несподівано вираз її обличчя змінився.

— Але пам’ятай: якщо проживеш життя самотужки, ця обітниця втратить сенс. Ісус звів нанівець вимоги закону, і той більше не має сили ані обвинувачувати тебе, ані керувати тобою. Сам Ісус — одночасно й обітниця, і її виконання.

— Ви хочете сказати, що мені не потрібно дотримуватися правил? — Мак припинив їсти, повністю зосередившись на розмові.

— Так. В Ісусі ти не під законом. І тобі можна все.

— Та ні, ви жартуєте! Ви знову мене заплутуєте, — застогнав Мак.

— Дитя моє, — втрутилася Тато, — ти ще нічого не почув.

— Маккензі, — провадила далі Сарайю, — люди, які бояться свободи, не можуть нам довіритися. Усі намагання виконувати закон — це проголошення власної незалежності, тобто спосіб контролювати ситуацію.

— Це тому нам так подобається закон? Завдяки йому ми можемо хоч щось контролювати? — вигукнув Мак.

— Усе набагато гірше, — відповіла Сарайю. — Він заохочує вас засуджувати інших, ставитися до них зверхньо. Вам здається, що ви відповідаєте більшій кількості вимог, ніж вони. Нав’язування правил, особливо в такій вишуканій формі, як відповідальність і очікування, є марною спробою досягти впевненості посеред сумнівів. І, незважаючи на те, що ти собі думаєш, нам надзвичайно подобається невпевненість. Правила не можуть принести свободу, вони лишень дають владу засуджувати.

— Овва! — Мак несподівано збагнув слова Сарайю.– Ти хочеш сказати, що очікування й обов’язки — це прояви правил, яких ми не повинні дотримуватися? Так?

— Так, — підтвердила Тато. — Нарешті ми щось починаємо розуміти. Сарайю, кажи далі.

Мак не звернув уваги на слова Тата, намагаючись зосередитися на Сарайю, зробити це виявилося не так уже й просто.

Сарайю усміхнулася Татові, а потім знову звернулася до Мака. Її мова була повільною та виваженою.

— Маккензі, часом я можу поставити дієслово перед іменником.

Вона зупинилася й почекала. Мак не був упевнений, як сприймати ці загадкові слова, і сказав перше, що спало на думку:

— Що?

— Я, — вона розкинула руки, включаючи в поняття «я» Тата й Ісуса, — дієслово. Я той, хто є, і буду тим, ким буду. Я — дієслово! Я існую в житті, динаміці, праці й русі. Я — дієслово буття.

Мак відчував, що в його очах відбиваються знаки питання. Він розумів слова, які вимовляла Сарайю, але ще не міг скласти їх у єдине ціле.

— Оскільки дієслово — це моя сутність, — правила вона своєї, — я більше налаштована сприймати саме дієслова, а не іменники. Я маю на увазі дієслова сповіді, покаяння, життя, любові, зростання, перетворення, сіяння, жнив, бігу, співу тощо. Люди, однак, схильні перетворювати живе й сповнене благодаті дієслово на мертвий іменник чи принцип, а це тхне правилами. Натомість те, що живе й розвивається, гине. Іменники існують завдяки створеному Всесвіту й матеріальній дійсності, але, коли Всесвіт стає сукупністю іменників, він помирає. Життя підтримують дієслова, зокрема «Я є».

— І, — Мак намагався збагнути суть сказаного, промінь розуміння, здається, вже починав пронизувати його свідомість, — що саме це означає?

Сарайю, схоже, це запитання не здивувало.

— Коли хочеш, аби щось перейшло зі смерті в життя, навзамін потрібно запропонувати життя й рух. Перейти від іменника, що вказує на стан, до чогось динамічного й неочікуваного, живого й цьогочасного — це означає