Читати книгу - "На волю!"

Від гострих запахів, якими було помічено кордони, Вогнелап мимоволі висунув пазурі.

Сіролап спинився і нервово роззирнувся.

— Я завжди думав, що зі мною буде трішки більше вояків, коли я нарешті ступлю на землю Тіньового Клану, — зізнався він.

— Не боїшся, ні? — промурчав Вогнелап.

— А ти? Мама часто застерігала мене від смороду Тіньового Клану.

— А моя мама мені такого не розповідала, — відповів Вогнелап.

Він щойно зрозумів, наскільки сильно змокло їхнє хутро, що аж прилипало до тіла. Сіролап, мабуть, не бачив, як загрозливо воно настовбурчилось, нагадуючи тепер маленькі блискучі голочки.

Двоє котів пробиралися вперед, насторожено видивляючись і принюхуючись до всього. Сіролап виглядав чатових Тіньового Клану, Вогнелап же — загін Громового Клану, який ось уже мав бути на підході.

Слід Жовтоіклої незмінно вів їх прямісінько в серце мисливських угідь Тіньового Клану. Дерева тут були тінисті, а підлісок заріс кропивою та ожиною.

— Я втратив її запах, — поскаржився Сіролап. — Надто волого.

— Це тут, — запевнив його Вогнелап.

— Хоча… я це відчуваю! — сказав Сіролап.

— Що? — прошипів Вогнелап. Він спинився, насторожившись.

— Запах кошенят. Тут їхня кров!

Вогнелап принюхався знову, шукаючи запах молодняка Громового Клану.

— Я теж відчуваю, — погодився він. — І ще щось!

Він різко опустив хвіст, застерігаючи Сіролапа мовчати. Тоді вусами дав знак підійти до ясена попереду.

Сіролап запитально смикнув вухами. Вогнелап скупо кивнув у відповідь. Жовтоікла ховалася тут, просто за широким, розколотим навпіл пнем.

Двоє котів інстинктивно розділилися; вирушивши до дерева, вони обходили його з двох сторін. Новаки скрадалися м’якою лісовою долівкою, використовуючи все, що засвоїли на тренуваннях, ступаючи легко, низенько припавши до землі.

Тоді вони стрибнули.

Жовтоікла завила від здивування, коли двоє котів приземлилися поруч із нею і пришпилили її до землі. Вона вирвалася з їхніх лап і, відпльовуючись, забилася в дупло. Вогнелап із Сіролапом присунулися ближче, закриваючи їй вихід.

— Я знала, що Громовий Клан звинуватить мене! — зашипіла вона, а її очі спалахнули старою ворожістю.

— Де кошенята? — запитав Вогнелап.

— Ми відчули їхню кров! — кинув Сіролап. — Ти їх поранила?

— У мене їх немає, — фиркнула Жовтоікла. — Я хотіла знайти їх і повернути. Отож спинилася, бо теж відчула кров. Але кошенят тут немає.

Вогнелап і Сіролап перезирнулися.

— У мене їх немає! — наполягала Жовтоікла.

— Чому ж ти тоді втекла? Чому вбила Плямолистку? — Сіролап запитав її про те, що Вогнелап ніяк не міг змусити себе вимовити вголос.

— Плямолистка мертва? — здивування в її голосі було щирим.

Вогнелап відчув невимовне полегшення.

— То ти не знаєш? — прохрипів він.

— Звідки? Я втекла з табору, щойно почула про зниклих кошенят.

Сіролап все ще дивився з підозрою, але Вогнелап відчув правду в її голосі.

— Я знаю, хто взяв кошенят, — провадила вона. — Я відчула його запах біля ясел.

— І хто ж це? — запитав Вогнелап.

— Кігтеморд — один із вояків Зорелома. І доки кошенята у Тіньовому Клані, їм загрожує величезна небезпека.

— Але ж навіть Тіньовий Клан не наважиться зашкодити кошенятам, — заперечив Вогнелап.

— Не будь таким упевненим, — промовила Жовтоікла. — Зорелом має намір зробити з них вояків.

— Але ж їм всього лише три повні! — видихнув Сіролап.

— Це не спиняло його раніше. Він тренував кошенят, як юнацтво, відколи став провідником. У п’ять повень він уже виряджав їх вояками!

— Але ж вони надто маленькі для бою! — запротестував Вогнелап.

Та в голові у нього зринули недорослі новаки, яких він бачив на Зборищі. Вони не були недорослі — вони були кошенята!

Жовтоікла скрушно прошипіла:

— Зорелома це не обходить. У нього є вдосталь кошенят на м’ясо, а раптом вони закінчаться — завжди можна вкрасти ще! — її голос сповнився люті. — Зрештою, ми говоримо про кота, який повбивав кошенят із власного Клану!

Сіролап і Вогнелап оторопіло стояли.

— Якщо ж він убивав кошенят Тіньового Клану, чому його не покарали? — здивовано запитав Вогнелап.

— Бо він збрехав, — з невимовною гіркотою в голосі прогарчала Жовтоікла. — Він звинуватив у цьому вбивстві мене, а Тіньовий Клан йому повірив!

Раптом Вогнелап зрозумів:

— То ось чому тебе вигнали із Тіньового Клану? — запитав він. — Ти повинна повернутися з нами і розповісти про все Синьозірці.

— Не раніше, ніж я врятую кошенят, — відрізала Жовтоікла.

Вогнелап підвів голову і принюхався. Дощ уже геть припинився, та й вітер стихав. Патруль Громового Клану невдовзі вирушить. Залишатися було небезпечно.

Сіролап усе ще був під враженням від звинувачень Жовтоіклої:

— Як міг провідник убивати кошенят зі свого-таки Клану? — не вгавав він.

— Зорелом наполягав на занадто жорстких тренуваннях, коли вони були ще дуже малі. Він забрав двох кошенят для бойової підготовки, — Жовтоікла глибоко, хрипко вдихнула. — Їм було лише чотири повні. Вони були вже мертві, коли він приніс їх до мене. На обох були подряпини та укуси, залишені дорослим вояком, не новаком. Очевидно, він сам із ними бився. Я вже нічого не могла зробити. Коли мати кошенят прийшла їх побачити, Зорелом був біля мене. Він сказав, що знайшов мене, коли я стояла над їхніми мертвими тілами, — її голос надломився, і вона відвела погляд.

— Чому ж ти не сказала їй, що то Зорелом? — не вірячи своїм вухам, запитав Вогнелап.

— Я не могла, — похитала головою Жовтоікла.

— Чому ні?

Стара кішка завагалася. Коли ж знову заговорила, голос був важким від жалю за незробленим.

— Зорелом — лідер Тіньового Клану. Шляхетний Зорещерб — його батько. Його слово — закон.

Вогнелап задивився кудись убік, і якусь мить усі троє котів просто безмовно сиділи. Тоді, зрештою, Вогнелап сказав:

— Ми врятуємо кошенят разом. Сьогодні. Але нам не можна тут залишатися. Я відчуваю запах групи Громового Клану, і вона наближається, — на мить він замовк. — Якщо з ними Тигрокіготь, у Жовтоіклої немає шансів. Він заб’є її, перш ніж ми зможемо щось пояснити.

Жовтоікла глянула на нього, стаючи напоготові, знову сповнена рішучості:

— У цьому напрямку є торфовище. Я геть змокла після дощу, а там наші запахи не будуть відчутні, — сказала вона їм.

Жовтоікла стрибнула в ялівцевий кущ, Сіролап із Вогнелапом поквапились їй услід. Тепер усі вони чули шарудіння підліску віддалік. То вже був не вітер, що свистів у кущах, то наближалися вояки — безсумнівно, спраглі помсти і роз’ятрені брехнями Тигрокігтя.

Моторошна тиша нависла над деревами, довкола стовбурів почала згущуватися поки що легенька імла. Вогнелап струсив краплинки зі свого кожушка й нетерпляче зірвав реп’яха з грудей.

Жовтоікла вела вперед. Земля все м’якшала, невдовзі їхні лапи почали грузнути у м’якому торфі. Затхлий запах забивав Вогнелапові ніздрі, але принаймні