Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

Написати у світ: «Кріпись!»

А як видадуть, то укріпимось?

То зуміємо? То знайдем?

Ту хмарину у небі синьому,

Що за руку дитя веде?..

…Всі дороги камінням вишито:

Хтось підніметься, хтось — впаде.

Крутять колесо вічні соколи,

Скриком — блискавки голубі.

Прилітаєм в життя високими

І маліємо по судьбі.

Засіваємо землю кроками:

Щось та й лишимо по собі…

Поряд заворушився, засопів, закректав рожевий згорточок, і Жанна миттю схилилася над ним, відгортаючи краї пелюшки.

— Ось так. Що? Що моя маленька хоче? Розка­зати щось хочеш, так? Хороше щось, добре, світле. Правда?

Крихітне личко мружилося, освітлене полудневим промінням, і старанно копилило губенята.

— Отож, хороша моя, отож. Для того й прийшла в цей світ… дівчинкою.

Післямова

Ця історія «знайшла» мене у дзвінкоголосому вересні десь між кабінетом секретаря і довгим коридором, що, здавалося, вів простісінько в новий навчальний рік, а заразом і нове життя — уже вчительське. Сього­дні я знаю, що оповідь «У затінку земної жінки» — це насамперед жіноче багатоголосся, однак першим ідею нової книги, як не дивно, відчув саме чоловік. Телефонував громадський активіст Володимир Демиденко з доволі незвичним проханням: «Напишіть, напишіть, будь ласка, про Франциску Францівну Цайтлер-Пономаренко». А вже наступної миті прозвучало ще одне жіноче ім’я — Ірини Василівни Дорожкіної, очільниці громадської організації «Спілка жінок Чернігівщини», котра й порекомендувала Олену Печорну як можливу авторку.

Я, щоправда, тоді ще й гадки не мала, що так воно й буде, натомість хаотично намагалася збагнути, чому під час телефонної розмови шкільний дзвоник пролунав аж тричі? Згодом, до речі, з’ясувалося, що то не було навчання з протипожежної безпеки. Мабуть, Усесвіт сигналізував до письменниці, як тільки міг. Не випадково ж головна героїня працювала вчителькою, правда? Тож передусім я щиро-щиро дякую людям, котрі «відчули» ідею задовго до самої авторки. Спасибі вам, пане Володимире, та вам, Ірино Василівно, — без вас двох ця книга не побачила б світу.

Що ж відбувалося потім, спитаєте? Знайомство. Знайомство авторки з її героїнею. Мабуть, дещо містично звучить, хоча насправді все виглядало вельми гостинно. Річ у тому, що Олену Печорну запросили відвідати село Горбове, що в Куликівському районі, нині це Куликівська територіальна громада. Авторка перебувала на самісінькому початку створення художньої книги, тож не уявляла, як саме відбува­тиметься творчий процес, що чекає попереду, однак саме там, у затишній глядацькій залі Горбівської школи, зразу ж відчула: «Так, це моє». Спитаєте, як? А біля цих людей можна було грітися і сміливо вимикати світло. Подібне іноді трапляється: бачиш людину вперше, а відчуваєш, що та сяє. Горбове якраз і зустріло цілою «зграйкою» світлячків, а знайомство з учителькою історії, місцевою краєзнавицею і керівницею історичного гуртка «Пошук» Наталією Володимирівною Хоменко згодом переросло в справжній творчий тандем. Одразу зауважу: саме завдяки її старанням учинок звичайної та водночас надзвичайної жінки став темою дослідження для юних істориків. Відтак Олена Печорна отримала матеріли, про які можуть лише мріяти автори подібних проєктів. Тому так само щиро-щиро я дякую всім і кожному, кого зустріла того незабутнього жовтневого дня. Ви стали затишною і гостинною підказкою, яку авторка відчула серцем.

Олена Печорна та Володимир Демиденко в бібліотеці

села Горбового. 2019 рік

Дорогі читачі, можливо, ви вже цікавились, як створюються тексти, і вам доводилося чути безліч різних історій. Тому не знаю, здивую вас чи ні, однак цій ідеї довелося з рік, а то й більше «постояти в черзі», оскільки на світ тоді наполегливо й затято просилася «химерна» історія. Знову ж таки, сього­дні я розумію — недарма. Якась інша героїня, певно, не дочекалася б, проте австрійка з українською долею мала просто-таки невичерпне терпіння, безмірне та всесильне. І вона чекала. Світ змінювався на очах: встановлював дистанції, вдягав захисні маски, переходив у віддалений режим роботи, а вона, жінка з минулого, просто була. Немовби заспокоювала: мовляв, ось я і моя історія.

А зараз мені доведеться щиро признатися. Швидше за все, читачі так само терпляче очікували б на появу книги ще кільканадцять місяців, якби не Тетяна Щегринець. Річ у тому, що приблизно пів року текст виглядав як замальовки — перші, дуже обережні й несміливі кроки, бо це було щось зовсім інше, нове для мене. І я справді не знаю, яким незбагненним, просто-таки дивовижним чином керівниця проєктів художньої літератури видавництва (з якою ми, до речі, жодного разу не бачилися) безпомилково «зчитувала» саме ту мить. Її листи-нагадування, листи-натхнення завжди (от просто-таки завжди) приходили вчасно, і завдяки її старанням у перших числах 2021 року письменниця занурилася в цю істо­рію по-справжньому, а занурившись, розчинилася, щоб «випірнути» вже наприкінці березня. Тож я щиро-щиро дякую вам, пані Тетяно, за наш спільний «чарівний» годинник творчості .

Що ж, а тепер про найцікавіше — несподівані й просто-таки фантастичні «вперше».

Любі читачі, сподіваюся, ви вже зрозуміли, що «У затінку земної жінки» — новий досвід. Я вперше створювала художню книгу за мотивами життя реальної жінки. Було цікаво й непередбачувано, запевняю. Так само вперше Олені Печорній довелося «повертатися в минуле». Одразу зауважу, що на знавця історії не претендую й увагу передусім зосереджувала на жіночій долі. До речі, на певному етапі роботи випадково з’ясувала, що в тексті є деякі історичні невідповідності, і за голову схопилася. Ще той клопіт для автора, повірте, з присмаком легкої паніки. Однак коли довіряєш Усесвіту (іншого вже не лишається), халепа трансформується в незабутню творчу співпрацю. Навчена гірким досвідом, кожний новий розділ письменниця відправляла на вичитку Наталії Володимирівні Хоменко. Як результат у романі з’яви­лося кілька «особливих» абзаців — спільних. Їх Олена Печорна лишень редагувала. Наталіє Володимирівно, хороша й світла людино, спасибі за рятунок у найскрутнішу мить. Знайте, ви мої крила, моє коріння і моя опора в цьому тексті. Без вас історія залишилася б просто історією, а з вами це книга.

Відчуваю, що маю сказати кілька слів про сьогодення. Оскільки авторка в подіях минулого почувалася надто невпевнено, ситуацію врівноважила поява Жанни Коломієць. Проте якраз вона цілком вигаданий персонаж, як і решта представників сучасності. Тому, шановний читачу, усі збіги з реальними людьми прошу вважати випадковими. Окрім одного. І це ще одне моє «вперше». Це листи. Справжній і живий голос іншої жінки — мами трьох діток, творчої осо­бистості, учительки й письменниці Тетяни Безушко-Граб. Ідея з’явилася несподівано під час цілком реального листування, а вже її втілення неабияк допомогло мені свого часу. Тетянко, дякую тобі за твою щирість, світло, усмішки й унікальну «письменницьку» підтримку. Ти диво.

До речі, підтримка була мені ой як потрібна. Не ­буду переповідати, яким насиченим видався саме цей період життя, скажу коротко: усе, що тільки мог­ло, зійшло­ся докупи й встановило графіки. Звісно, є письменники, котрим за схожого навантаження вдається робити й більше, згодна, але це стовідсотково не Олена Печорна. Тому, оскільки ви все-таки тримаєте цю книгу в руках, відповідально запевняю: мені й справді допомогли.

Усі ті люди, імена яких я вже назвала.

Але були й інші натхненниці — мої поетичні музи, такі різні, унікальні й талановиті. Ваші віршовані рядочки «попросилися» до книги у свій час, і я дякую за неповторні голоси ваших сердець. Сподіваюся, що зможу надіслати кожній примірник