Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Днями я була на вашому виступі. У Сан-Лоренцо.
— Дякую, — відповів Тібор, хоч і розумів, що звучить це по-дурному. Жінка й далі усміхалась, і він додав: — Авжеж, у тамтешній церкві. Усе правильно. Я справді давав там концерт.
Жінка засміялась, а тоді несподівано всілася у крісло навпроти.
— Вас послухати, то у вас ангажементів останнім часом хоч греблю гати, — мовила вона з ледь помітною насмішкою у голосі.
— Якщо у вас склалося таке враження, значить, я мимоволі ввів вас в оману. Той концерт, про який ви кажете, був у мене єдиний за останні два місяці.
— Ну, у вас іще все попереду, — сказала вона. — Отримати хоч якесь запрошення — це вже добре. І людей там зібрався цілий натовп.
— Натовп? Таж прийшло лише двадцять чотири людини.
— То було пополудні. Дуже непогано, як для тієї години.
— Згоден, нема на що скаржитися. Але все одно то не був натовп. Так, туристи, які не мали чим більше зайнятися.
— Он як! Не варто судити аж так суворо. Зрештою, там була я. Серед тих туристів. — А потім, коли він зашарівся, бо не мав наміру нікого ображати, вона торкнула його за руку і з усмішкою додала: — У вас справді все ще попереду. Хай кількість слухачів вас не хвилює. Хіба ж для цього ви виступаєте?
— Отакої! А для кого ж я граю, якщо не для слухачів?
— Я не це мала на думці. Хочу лише сказати, що на цьому етапі вашої кар’єри зовсім не має значення, скільки перед вами слухачів: двадцять чи двісті. Пояснити чому? Бо основне ви і так маєте.
— Основне?
— Так, основне. Жодних сумнівів. Ви маєте... потенціал.
Тібор мало не реготнув, але вчасно стримався. Докоряти міг хіба що собі, а не співрозмовниці, бо це ж він сподівався, що вона назве його «генієм» чи принаймні «талантом», і тепер така самовпевненість просто вражала. Жінка тим часом вела далі:
— На цьому етапі ваше завдання — дочекатися, доки до вас прийде і почує ваше виконання саме та, одна-єдина людина. І та одна-єдина людина легко може опинитися і в такому-от невеличкому приміщенні, як у вівторок, серед тих двадцяти з лишком слухачів...
— Їх там було двадцять чотири, не рахуючи організаторів...
— Нехай двадцять чотири, не має значення. Я ж і намагаюся пояснити, що зараз, на цю мить, всі ті цифри зовсім не важливі. Хто має значення, то це власне та одна-єдина людина.
— Ви про когось зі сфери звукозапису?
— Звукозапису? Ні-ні, це все прийде згодом, само по собі. Я про людину, яка допоможе вам розквітнути. Людину, яка, почувши вас, збагне, що ви — не просто ще одна добре навчена посередність. Побачить, що хоч ви поки що у коконі, та завдяки не такій уже й значній допомозі можете невдовзі перетворитися на метелика.
— Розумію. А ви, бува, не власне така людина?
— Ти ба! Бачу, молодий чоловіче, гордості вам не займати. І все ж наставники за право заопікуватися вами поки що наче не б’ються. У будь-якому разі, люди мого рівня.
Тут Тібор запідозрив, що, цілком можливо, якраз припускається найбільшої у своєму житті помилки, і приглянувся до жінки уважніше.
Вона саме зняла свої темні окуляри, і йому впало в око, що обличчя в неї загалом добре й лагідне; утім, тієї миті на ньому читалося явне роздратування, та й гнів, схоже, був не за горами. Тібор не відводив погляду, сподіваючись таки її пізнати, але врешті-решт не мав іншого вибору, як сказати:
— Я дуже перепрошую. Ви, напевне, відома музикантка?
— Я — Елоїза МакКормак, — з усмішкою оголосила вона і простягнула руку. На жаль, Тіборові це ім’я нічого не говорило, і становище його стало доволі скрутним. Спочатку йому спало на думку вдати здивування, і він таки пробурмотів щось на зразок:
— Та ну?! Як чудово...
Проте вже за мить усвідомив, що так замилювати очі нечесно; щобільше, буквально за якусь хвилину обман усе одно вийде наверх. Відтак він випростався і сказав:
— Панно МакКормак, познайомитися з вами для мене велика честь. Розумію, вам важко у щось таке повірити, але прошу взяти до уваги мій молодий вік і те, що я виріс за «залізною завісою», в одній із країн Східного блоку. Про багатьох кінозірок та політиків, відомих на Заході всім і кожному, я ще й сьогодні — ні сном, ні духом. Тож прошу, пробачте мені, але я не зовсім уявляю собі, хто ви така.
— Що ж... принаймні хвалю за відвертість. — Попри ці слова, вигляд у неї був явно ображений, та й ентузіазму, схоже, добряче поменшало. На якусь хвилю запала бентежна мовчанка, а тоді Тібор спитав:
— То ви визначна музикантка, так?
Вона кивнула, блукаючи поглядом десь по той бік площі.
— Ще раз дуже перепрошую, — знову вибачився він. — Для мене справді велика честь, що на моєму концерті побував хтось такий, як ви. Можна поцікавитися, на якому інструменті ви граєте?
— На віолончелі, — швидко відповіла вона, — як і ви. Тож навіть якщо це скромний невеличкий концерт, як-от ваш, я не можу встояти, не можу просто пройти повз. Мабуть, мною керує почуття місії.
— Місії?
— Не знаю, як іще це назвати. Мені хочеться, щоб усі віолончелісти грали добре. Щоб грали чудово. А грають дуже часто геть неправильно.
— Даруйте, але хіба таке неправильне виконання — провина лише віолончелістів? Чи ви маєте на думці всіх музикантів загалом?
— Можливо, інших інструментів це теж стосується. Але я — віолончелістка, тож слухаю інших віолончелістів, і коли чую, що щось не так... От цими днями у вестибюлі муніципального музею мені трапились якісь молоді музиканти; вони собі грали, люди просто квапилися хто куди та й годі, але я мусила спинитися і послухати. І знаєте, ледь зуміла стриматися, щоб тут-таки не підійти до них і не сказати все, що думаю.
— Вони так хибили?
— Не те щоб хибили. Але... це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро», після закриття браузера.