Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

частина нехай постійно змінюється: там книжки, які читаєте зараз чи плануєте прочитати найближчим часом. Завдяки їм полиця ніколи не буде однаковою — змінюватимуться кольори, розміри, текстура обкладинок. Якісь із нових книжок далі перемістяться до постійних, найкращих, а інші — заляжуть в якомусь глибшому сховищі (на дні шаф, на горищі — поруч зі старими паперами, одягом та взуттям) або перекочують як подарунок до друзів чи й зовсім незнайомих людей. Головне, щоб полиця не залишалася статичною — там постійно мають з’являтися нові книжки (куповані чи, може, позичені).

Не забувайте про малі милі предмети, які теж повинні бути на полиці: пісковий годинник, привезений із тевтонського замку, ретропоштівка зі Львова, тримач книг, подарований братом після його мандрівки до Єгипту. З часом у нас накопичується багато таких спогадів-сувенірів, тож їх варто один по одному витягувати з дорожніх сумок — дивитись на них, торкатися їх і пригадувати. Бо й книги завжди мають справу з часом — минулим або майбутнім.

Якщо ж у нас ціла шафа чи етажерка для книг, наші можливості впорядкування книжкового простору значно розширюються. Порядок хай краще буде, знову ж, функціональний, проте потроху можна вводити і тематичний. На рівні очей повинні бути ті книги, що актуальні для нас зараз. Які читаємо чи до яких звертаємося досить часто: словники, енциклопедії, збірки праць улюблених авторів. Трохи вище — статусна полиця, де гості побачать найкращі екземпляри нашої книгозбірні — ілюстроване видання «Аліси» Льюїса Керрола з коментарем про-фесора Ґарднера, мистецькі альбоми, путівники Лувром та Цвінґером, англомовне видання «Lord of the Rings» у симпатичному футлярі. Зовсім угорі — книги, до яких хочеться дотягнутися інтелектуально. Наше завдання надалі — перспективний план читання, виклик собі. А давні добрі надійні книги нехай будуть унизу, творять метафору фундаменту наших знань і досвіду. Предметів на полицях шафи з книгами може бути як приємна хаотична безліч, так і один — якщо ми прихильники мінімалізму.

Метою життя справжнього книгомана є не стільки побудувати будинок, скільки упорядкувати бібліотечну кімнату. Кому вдасться така розкіш — зробіть це. Нехай там нічого не буде, крім полиць із книгами на усіх стінах і м’якого фотелю для читання посередині. Побачите, звідти ви керуватимете світом — точніше світами, всіма, котрі лише зможе вмістити ваша уява. Адже бібліотека — це не приміщення, це портал, місце переходу в позапростір.

Полиці з книжками, до яких прикута ваша увага сьогодні, варто розмістити ближче до входу, щоб одразу, щойно увійшовши, хапати ту з них, котру хочете завершити першою. В усьому іншому можна застосувати тематичний принцип: відокремити художню літературу від нон-фікшну, поставити разом британців, німців, французів, зробити полиці й цілі шафки детективів, біографій, книг морської тематики тощо. Коли розкладете, сідайте у фотель і починайте мріяти.

Якщо у вас є бібліотека, відпадає питання, де читати. Але стоп — насправді у всіх є бібліотека, точніше, бібліотеки, котрі, на щастя, ще не ліквідували, як в окремих азійських країнах. Інтер’єр

Епілог: власне мистецтво

Якщо перекласти давньогрецькою слово «дорога», матимемо метод — спосіб досягнення конкретної мети, до якої прямуємо. Латинський відповідник аналогів у сучасних мовах не дав, окрім прикрого словосполучення rupta via (заїжджена, звична дорога), що далі через французьку перетворилося на рутину — регулярний, повторюваний і тому нецікавий процес. Якщо нам бракує методу і мети, то повсякдення стає рутинним; від блиску та ясності давньогрецької культури ми потрапляємо у сувору впорядкованість культури античного Риму. Макс Вебер пов’язував продуктивність із протестантизмом, але розмірений та невибагливий рух життям, вочевидь, винайдено значно раніше. Немов карбований крок легіонів, який може спинити тільки смерть. У-у, які пристрасті! А не можна прожити дрібку лагідніше?

Ми здобуваємо фах, шліфуємо професійні навики, виконуємо щоденні обов’язки («Ви допомагаєте консьєржці виносити сміття, містере Андерсон», — повідомляє Нео агент Сміт), але нам постійно бракує небуденного, нерутинного. Крім польотів на Марс, які, цілком можливо, у нас ще попереду, щось повинне роздерти цей жорстокий ритм повсякдення. І на це здатне мистецтво.

Тому кожному і кожній треба винайти для себе, дослідити цей вихід — цей ретрит, що дасть можливість усамітнитися й медитувати про справи вічні. Якщо не творити, тоді відтворювати.

Маю кількох щасливих знайомих, що володіють музичними інструментами. Не лише мають у власності — золотистий саксофон чи губну гармоніку «Hohner», а володіють продуктивно — вміють видобувати з них мелодійні звуки. У них в житті, як і у всіх нас, можуть траплятися різні пертурбації, включно з втратою роботи, зниженням зарплат чи невдачами їхніх проектів, плюс, звісно, складнощами в особистому житті (а в кого їх немає?), проте вони таки залишаються щасливими — бо у них завжди є музика. Сідаєш за клавіші чи береш гітару — і ти вже на іншій планеті.

Хтось може писати музичні композиції, а інші відтворюють з нот чи на слух чужі твори, врешті, можна просто імпровізувати, навіть не маючи на меті досягнути якоїсь стравної гармонії. Неважливо. Головне, що є спосіб розірвати нав’язливий плин повсякденності й зануритися у щось зовсім інше. Всі мистецтва дають саме такий шанс.

Ретроспективно існує яскравий образ давньогрецької культури, що, мовляв, була буквально пронизана мистецькими імпульсами — як не різьбив давній грек ошатні скульптури, то принаймні ліпив та розписував амфори. Не має значення, чи і справді так було, — нам просто подобається уявляти такий світ. А може, греки дійсно зрозуміли, що життя без мистецтва — тлін?

Все повертається. Щойно наша раціональна й технологічна цивілізація останніх кількох століть достатньо помудріша-ла, ми радісно кинулися второваним шляхом — застосували грецький метод, так би мовити. Навіть не сподіваючись досягти визнання чи сякої-такої майстерності, ми записуємося на курси графіки та живопису, щоб малювати оголених моделей обох статей, на майстер-класи фотографії, аби одного літнього дня впритул зловити об’єктивом джмеля на конюшинці, й також письма, щоб нарешті гарно розказати те, чим давно хочемо поділитися. Може вдатися, а може ні. Проте спробувати таки вартує.

Утім, існує простіший варіант: більшість із тих, котрі музикують, виконують чужі твори й роблять це із меншою чи більшою майстерністю. Проте й того досить, щоби перенестися у мистецький вимір, де ні смутку, ні страждання або ж смуток та страждання минущі. А хіба не те саме пропонує нам читання? Ніжний струм кларнетів поезії, валторни поем та новели скрипок, густий баритон віолончелей роману. І коли вдарять литаври епосу й