Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Нам від того не легше, як і суспільству із країною вкупі. — Політолог удав, ніби не помітив красномовного погляду свого візаві. — В цілому особисто я не сподіваюся на перспективи співпраці з нею і пропоную тобі розвивати власний, точніше наш, політичний проект, поки ще залишаються вільні електоральні галявини і є трохи часу для цього.

— А гроші звідки? Та і де взяти нормального лі­дера-ікону, якому ця лоховата біомаса — виборці, як називає їх вже згадана моя гар-р-рна знайома, повірять в черговий раз?

— Був би фінансовий ресурс, а балакаючий мане­кен для телевізора я тобі за рік так вимуштрую, що всі нинішні соплежуї луснуть від заздрощів, — впевне­но заявив Бобрин.

— Якщо ти натякаєш на мій фінансовий ресурс, то скажу прямо: мені вже набридло викидати гроші в політичну піч.

— Я от що думаю: твій знайомий, Бенціон Пін­ский, схоже, людина з великими зв’язками, і у нього є якісь, можливо, серйозні інтереси в нашій країні. Думаю, йому може бути цікаво посприяти інвестиціям в українську політику.

— Йому палець до рота не клади — тертий ділок. Але ти правий, у нього колосальні зв’язки. Спробуємо його зацікавити, принципіальний ти наш...

— Думаю, він заковтне наживку. Не сьогодні-завтра ця пома­ранчева жлобократія вріже дуба, не поділивши корупційних пасовиськ...

— І тоді їй на зміну прийде блакитна камарилья, що наступить на ті самі граблі некомпетентності і корупції. — Стрийський продемонстрував, що доб­ре засвоїв уроки політолога.

— І от уже коли народ їх зненавидить остаточно, з’явимось ми — білі і пухнасті. Стратег ти наш! Молодець. Ну, бувай.

Задоволені один одним, статечні співрозмовники попрямували до виходу.

І знову домовик в пригоді, бо полтергейст тепер у моді

Владімір Тараторкін з Тімафєєм Брєзґінцевим приїхали до квартири на Михайлівській майже од­ночасно. Дорогою Тімафєй трохи прийшов до тями, тому подію в підземеллі Ближніх печер зумів переповісти більш-менш послідовно. Тараторкін не зна­ходив собі місця:

— Куда он мог пропасть? А если он, не приведи Бог, погиб?

— Думаю, что нет. Пока. Сканер зафиксировал пере­ход барьера со стороны первого столетия тремя объек­тами и в обратном направлении — четырьмя. Боюсь, что его похитили.

— Час от часу не легче. Что нам известно об обита­телях этой местности две тысячи лет тому назад? — спитав Тараторкін у Тімафєя.

— Да племена здесь дикие жили. Приносили чело­веческие жертвы! — У голосі Тімафєя знову забриніли панічні нотки.

— Я немедленно отправляю шифровку, красным кодом, в первопрестольную. А мы пока должны при­кинуть, что можно сделать. Хотя что именно, я прос­то не представляю! — Тараторкін знервовано запа­лив цигарку.

— Наверное, следует раскопать тот лаз, в который спустился Александр: там, вероятно, есть активатор вре­менных порталов, и попробовать организовать спаса­тельную экспедицию, — запропонував Тімафєй.

— Это первое, что пришло мне в голову. Но скрыт­но проделать такую работу нереально, а официально сообщать о пропаже нашего сотрудника в лаврских пещерах равносильно тому, чтобы спалить себя. Можно попробовать поискать другие точки перфо­рации и проникнуть в эту местность в первом столе­тии через них. Ну проходит же туда как-то сигнал мобильной связи!

Тімафєй дістав схожий на леп-топ прилад і почав його налаштовувати. Певний час швидко бігав пальця­ми по клавіатурі, а потім, відірвавши очі від екрана, майже спокійно сказав:

— Точка перфорации, в которой пропал Александр, исчезла без следа. Есть несколько нестабильных ано­малий в районе Подола, но для их идентификации не­обходимо максимально к ним приблизиться. В своей шифровке попросите, чтобы в Центре тщательно просмотрели киевское пространство стационарным сканером — может, найдут место, куда переместился портал, если, конечно, он просто не схлопнулся.

— Похоже, влипли.

Тараторкін сів до комп’ютера, на мить завмер, нава­жуючись, а потім блискавично набрав легковажний текст електронного повідомлення та надіслав його на лише йому відому адресу. Тоді вийшов на кухню, дістав пляшку горілки, покликав Тімафєя, і вони, почаркувавшись, мовчки випили по півсклянки. Не заїдали. Потім ще. Минуло більше години.

Пролунав дзвінок у вхідні двері. Відчинивши, Тара­торкін побачив перед собою Арнаутського.

— Почему об исчезновении нашего сотрудника я узнаю из сообщения Центра? — запитав той, не ві­таючись. — Вы должны были сообщить мне о слу­чившемся!

— Ваша компетенция не распространяется на опе­ративную деятельность! — почав заводитися Таратор­кін. — Достаточно того, что вы притащили этого По­лянского, который все время путается у нас под ногами, только мешая работать!

— Не кипятитесь, а лучше слушайте. Миша — на­дежный и еще нужный партнер, но я приехал, чтобы объяснить вам, чем случай с Александром Денисо­вым чреват для всей проводимой нами операции. — Арнаутський, немов господар, пройшов у кімнату і повів далі: — Аналитики ЦИКа расшифровали пе­рехваченные регулярные разговоры между нашим временем и первым столетием. Теперь не подлежит сомнению, что мы имеем дело с Андреем — первым апостолом, который, оказывается, таки добрался до киевских гор. И этот парень, Четвертинский, у него уже в друзьях. Заметьте, их контакты имеют регуляр­ный характер. Апостол наверняка получает инфор­мацию о будущем — весьма удобно для продуцирова­ния святых пророчеств. А если серьезно, то здесь и сейчас меняется история (по крайней мере, ее сег­мент) христианского мира. Меняется не нами и, смею вас заверить, не в наших интересах... З кухні почувся радісно-здивований вигук:

— Точка постоянной перфорации — портал — вос­становилась!

Тараторкін з Арнаутським миттю опинилися біля Тімафєя.

— Это не мерцающий прокол. Вот смотрите... — Цекіст вказав на монітор. — Уже шестую минуту ска­нер фиксирует устойчивую связь между временными пластами, как ранее это было в Лавре! А вот эти мелкие мерцающие перфорации, — він вказав на білі цятки на темному екрані, — появляются на три-че­тыре секунды. Кстати говоря, думаю, что именно бла­годаря им в прошлом функционирует мобильная связь. Этих проколов достаточно для ее почти посто­янного поддержания. Как только в прошлое попал первый мобильник, связь сразу и установилась. Воз­можно, именно это и помогло нам каким-то образом зафиксировать перемещение человека в первое сто­летие. Радиоволны телефонной связи сыграли роль своеобразной подсветки.

— Ну, что же, поздравляю вас, молодой человек. Вы выдвинули гипотезу, которая в случае эксперимен­тального подтверждения станет научным открытием. Вот как иногда водка мозговую деятельность стимули­рует, — уїдливо додав Арнаутський, поглянувши на майже порожню пляшку «Житомирської на брунь­ках». — Можете защищать диссертацию. По закрытой тематике, разумеется.

— Именно по закрытой, потому что если об этом