Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Може, хай з тобою поїде хтось із козаків? – спитала мати.
– Е, ні, - сказав, уже сидячи, ніби влитий, на коні, Андрій. – У таких справах, мамо, собі товариша не потребую.
І він спокійно та розважно виїхав у розчинені заздалегідь ворота…
Отаку візію я мав, їдучи лісом до брата свого Івана Михайловича, склавши її з розповіді Варвари і з запису брата Петра й домалювавши те, чого бракувало, із уяви. Адже, дядько тоді виїхав не просто на оглядини нареченої, а назустріч із великими випробуваннями долі своєї, що увіч доказало: мати його володіла немалою проникливістю, а він не мав її ані на мак. Однак це вже властивість молодості: нерозважливість їхня стає тим початком, від якого людина починає плести власну нитку долі, а відтак стає сама собою. Бо коли б молоді завжди і в усьому слухалися старих, вони стали б їхніми блідими тінями, а потім у синах своїх чи внуках перетворились у тіні зникомі, бувши живими й здоровими в тілі.
Трохи турбувався, як зустріне мене брат, але все відбулося точнісінько так само, як і того разу. Тобто Іван Михайлович ніби мене чекав (а я й тепер поїхав без попередження), і з’явився на ганку відразу ж, як повіз заїхав до двору й рушив мені назустріч, широко розкривши обійми з освітленим обличчям.
– Нарешті, нарешті! – зарокотав пропитий бас. – Давно пора приїхати, а тебе нема й нема! Казна-що вже почав думати.
– А що значить: казна-що? – спитав я, коли він відвів мене від себе після обіймів і, тримаючи руками за плечі, любовно розглядав.
– Казна-що – це і є казна-що! – прогув бас. – А тепер – у дім! Там тебе чекають, не дочекаються!
– Хіба знали, що приїду?
– Ну, Тодосю, – пророкотав докірливо бас, – мусиш звикнути: я все про всіх знаю. Відаєш, як мене тут прозивають? – він шепнув останню фразу, надмірно наблизивши обличчя до мого. – Звідувач.
І його бас задвигтів розкотистим реготом.
– Це мене так зіпсувала матінка, – сказав добродушно, ведучи під сходи.
Я мимоволі подумав: а чи не є його оповісницею Варвара, адже тільки вона одна знала, що поїду до Івана Михайловича. Зрештою, які були стосунки у сестри з Іваном Михайловичем, я до кінця не збагнув – на перший погляд ніякі.
Біля входу брат обійняв мене за плечі, і ми увійшли в дім, так само назустріч вибігли всі діти, наявні в домі, тобто цілий засів, а роздольна братова заохала й радісно розцілувала мене в обидві щоки.
Далі знову все відбувалося, ніби все було пильно розписано, із тією однак різницею, що Іван Михайлович не пив, хоча мене вгощав.
– Сказати по-правді, - рокотнув він, – аж кишки болять, так хочу з тобою випити. Але не бажаю більше інци… інци… як це кажуть, матінко?
– Інциденту, батечку, – лагідно обізвалася Марта Йосипівна.
– Бачиш, Тодосю, мене вчили погано, от ці мудрасні слова з голови й повипадали. А Марта Йосипівна всі їх знає, бо вона в мене мудрасна.
За столом цвіло кругле, як сонечко, чи як гарбуз, чи як таця, чи як велетенська монета, бо ніби відливало міддю, щасливе обличчя Марти Йосипівни. Але брат увіч блазнював, бо освіту мав достатню, з успіхом навчався в Київській академії і вільно говорив, читав і писав латиною, окрім того пробував якийсь час на певній, хоч і невисокій, службі в Петербурзі, а тут розігрував із себе простачка, зовсім не дбаючи, що я про рівень його освіченості добре освідомлений, бо знав його ще з Петербургу. Але брат – природний актор і, не маючи застосування цьому таланту, любив розігрувати ролі в житті, на ходу вигадуючи ефектні сцени. Дві я вже пережив, що ж приготував тепер?
Зрештою, після нуднющого обіду, за яким Марта Йосипівна нуднюще оповідала про чудові, як вона визначила, витівки й подвиги їхніх дітей, ми знову опинились у знайомому мені кабінеті. Спершу брат перевірив, чи його мудра половина не підслуховує під дверима, а тоді довірливо прошепотів:
– Здивувався щодо інциденту, хи-хи! Зрештою, тут зовсім не смішна річ. Марта Йосипівна поринає, як камінь у воду, у глупоту. Відає це й переживає, особливо при гостях. Отож я їй і підігрую, особливо з оцим "інцидентом", бо крім цього мудрасного слова іншого не знає, а вивчити не може. Отож вибач їй, бідолашній!
І тут двері раптом розчинилися і в них постала роздольна постать Марти Йосипівни.
– Це ви не з мене смієтеся? – підозріливо спитала.
– Не з тебе! – несподівано ревнув Іван Михайлович. – І як посміла встрявати в нашу чоловічу розмову? Я розповідав братові непристойного анекдота. Хочеш і собі послухати?
На круглому обличчі в дверях відбився справжній переляк. Жінка витягла руку й почала хрестити в повітрі.
– Свят! Свят! Свят! Але ж, Іване Михайловичу! Чи ж ви пили? За столом, по-моєму, ви не пили!
– Не пив за столом, зате випив перед столом! Досить з тебе?
Я відзначив і цю особливість: говорив жінці "ти", а вона йому чемне "ви" – мабуть, у цьому домі, як, до речі, в багатьох, не голубині подружні стосунки. Цікаво, що Варвара щодо цього мене не попереджувала, а жінки такі речі, напевне, відають.
– Але ж, Іване Михайловичу, – жорстко сказала жінка, при чому її кругле лице стало як крижана мідь, – ви чудово знаєте, що коли вип’єте, знову будете ганятись за братом із собаками. А потім робитимете прикрості й мені. Він хвалиться своїм розумом, – звернулася довірочно до мене, – а сам такий же дурний став, такий дурний! Ви чули: не може запам’ятати слова "інцидент", а тільки вип’є, на цьому слові все спотикається, і я мушу йому підказувати.
– Геть! Геть, лахудро! Геть, шудре проклята!
– Я, до вашого відому, не шудря, а законна ваша жона, – спокійнісінько обізвався смиренний голосок. – І не маєте права й підстав називати мене шудрею.
Тоді Іван Михайлович зірвався на рівні і з басовитим ревом кинувся до дверей. Але вони миттю заплеснулися, і з того боку зарипів ключ у замку – Іван же Михайлович із розгону врізавсь об двері, а тоді став і затрусив по-кінському головою. Я гадав, що він у такий спосіб приходить до тями, але він реготав, тільки беззвучно.
– Отаку біду маю, – сказав спокійно. – Тепер вона нам дасть спокій.
Він усівся в крісло й почав натоптувати тютюном люльку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.