Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

май­же зад­ри­жа­ла. Який зда­вав­ся гор­дий, що пе­реміг чувст­во лю­бові, і як йо­му бу­ло з тим спішно, що­би мені да­ти те відчу­ти! І я відчу­ла це, як ба­жав. В ме­не слух для мо­ду­ляцій людсько­го го­ло­су нез­ви­чай­но тон­кий, а чут­тя не мен­ше, і то­му не об­ма­ни­ло ме­не ні од­но, ні дру­ге. Чи він со­ро­мив­ся своєї лю­бові до ме­не? Бу­ла це не­на­висть чи гордість? Яка гордість?

І я терпіла від то­го аж до зне­си­ли.

Коли лов­лю се­бе на тім, що йо­го об­раз стає пе­ред мою ду­шу, то я за­яв­ляю собі насмішли­во, мов якійсь іншій істоті, що про те все люб­лю йо­го. За­ра­зом об­гор­тає ме­не по­чут­тя, мов­би те­пер із цією лю­бов'ю прис­ту­па­ло до ме­не щось ве­лич­не і по­важ­не, щось, що лу­чається чо­ловікові лиш раз в житті… Іншим ра­зом за­ки­дую все і по­ри­наю в праці.

Уздрівши йо­го якось раз в місті вже зда­ле­ка, я забігла ско­ро в якусь про­ти­леж­ну ву­ли­цю і втіка­ла нею так ско­ро, як лиш при лю­дях ви­па­да­ло, що­би не по­ди­ба­тись із ним. Сильно зво­ру­ше­на, відчу­ва­ла я цілком те са­ме прик­ре чувст­во, що тоді при йо­го сміху на вис­таві - гид­ке чувст­во по­ко­ри…

IX

І знов ми­нув дов­гий од­нос­тай­ний час, ми­ну­ла зи­ма, нас­тає літо. Про Оря­ди­на мені май­же бай­ду­же. «Відцу­ра­лась» йо­го май­же цілком, і жи­ву знов «спокійним» жит­тям. Но­во­го в нім не лу­ча­лось мені нічо­го, хіба, мо­же, те, що в ме­не од­ним знай­омст­вом більше. Пізна­ла я си­на пані Мар­ко, ліка­ря; про­бу­вав у нас щось шість неділь.

Одного дня прий­шов від йо­го лист, в котрім пи­сав, що при­бу­де. Сам не надіявся, що як­раз те­пер бу­де ма­ти на­го­ду по­ба­чи­ти свою матір; од­нак пізніше відпли­не, мо­же, де да­ле­ко і по­до­рож та за­бе­ре ба­га­то ча­су, то­му ко­рис­тає зі свобідних шістьох неділь і при­бу­де, щоб ог­ля­ну­ти свою батьківщи­ну і до­ро­гу матір.

Утіха пані Мар­ко бу­ла не­ви­мов­на. Не ба­чи­ла йо­го май­же три ро­ки і їй зда­ва­ло­ся, що з йо­го приїздом при­бу­де все її ми­нув­ше щас­тя, вер­нуть гарні дні її ми­ну­лих літ, і во­на аж поз­до­ровіла.

- Я ла­ди­ла­ся вже вми­ра­ти, - го­во­ри­ла своїм знай­омим, усміха­ючись ве­се­ло, - а те­пер аж поз­до­ровіла.

Ціла ха­та го­то­ви­ла­ся на йо­го при­нят­тя, му­си­ла прист­ро­юва­тись, мов мо­ло­да для мо­ло­до­го. Все бли­ща­ло, ся­яло в ній, ди­ха­ло яко­юсь свя­точністю, новістю, якимсь ожи­дан­ням. Для нього приз­на­че­на кімна­та ста­ла­ся осе­ред­ком ду­мок доб­рої ма­тері і во­на бу­ла би най­рад­ше прик­ра­си­ла її лиш са­мим зо­ло­том і сріблом. Най­кращі і най­до­рожчі цвіти му­си­ли пе­ре­нес­ти­ся до йо­го кімна­ти, а во­на, лю­бу­ючись їх барв­ним ви­дом, го­во­ри­ла раз по раз, що він їх лю­бить, лю­бив їх ще ма­лим хлоп­цем…

Я бо­яла­ся йо­го приїзду.

Відвикши від муж­чин, я ста­ла май­же несміли­ва і бо­яз­ли­ва й уни­ка­ла з ни­ми стрічі. Ме­не об­гор­тав нес­покій при думці, що прий­деться не­ба­вом про­жи­ва­ти з чу­жим нез­най­омим чо­ловіком під од­ним да­хом, стріча­ти­ся з ним по кілька разів ден­но, сидіти ра­зом при столі, відповіда­ти на йо­го пи­тан­ня. Це бу­ло мені ду­же не в смак, і я зітха­ла ниш­ком і про­си­ла бо­га, щоб той час ми­нув як­най­скор­ше, і щоб ми знов лиш обидві ос­та­ли­ся, про­жи­ва­ли тим ти­хим, спокійним жит­тям, як досі.

Від ча­су до ча­су про­ки­да­ло­ся в мені і чувст­во за­висті. Пані Мар­ко, кот­ра зай­ма­лась досі ли­ше моєю осо­бою, «лю­би­ла» досі най­більше ме­не, звер­неться цілою істо­тою (так ду­ма­ла я) до сво­го то­го бо­гот­во­ре­но­го си­на, і я ос­та­ну­ся для неї лиш «то­ва­риш­кою», потрібною тільки до ус­лу­ги.

Я бу­ла при­вик­ла до то­го, що з її ок­ру­жен­ня бу­ла я їй най­сим­па­тичніша, що своє сер­це ви­яв­ля­ла пе­реді мною і діли­ла­ся най­мен­шою дум­кою зо мною. А те­пер, мо­же, зміниться то. Те­пер при­бу­де він, син то­го уко­ха­но­го му­жа, кот­ро­го не за­бу­ла й досі, і йо­му бу­дуть му­си­ти всі всту­пи­ти­ся. Я на­сам­пе­ред! Так, я відчу­ва­ла, що з йо­го приїздом зай­де зміна і в моїм житті, і що в йо­го особі збли­жається до ме­не який­сь неп­ри­ятель, і то та­кий, пе­ред кот­рим тре­ба бу­де, мо­же, пок­ло­ни­ти­ся. Те, що пані Мар­ко об нім оповіда­ла і що ди­ха­ло з йо­го пи­сем до неї, вик­ли­ка­ло по­ва­жан­ня, і вже на сам спо­гад, що, мо­же, й я бу­ду му­си­ти ко­ри­ти­ся йо­му, во­ро­хо­би­ло моє нут­ро, на­пов­ня­ло яко­юсь го­рес­тю і уп­рямістю. Я не хотіла ніко­му ко­ри­ти­ся, ні, я й не пот­ре­бу­ва­ла цього чи­ни­ти, а суп­ро­ти нього вже зовсім ні!

Коли нас­тав день йо­го приїзду, я хо­ди­ла зво­ру­ше­на, розд­раз­ню­ючись чим­раз більше прерізни­ми дрібни­ми оруд­ка­ми, що їх на просьбу пані Мар­ко я по­ла­год­жу­ва­ла для нього.

«Я вже те­пер йо­го обс­лу­гую, - го­во­ри­ла я глум­ли­во до сво­го сер­ця, - а ко­ли приїде, то бу­ду лиш при две­рях сто­яти і жда­ти на при­ка­зи».

Коли над­хо­ди­ла го­ди­на йо­го приїзду, я вип­ро­си­ла­ся ніби до Ок­са­ни і пішла да­ле­ко на прохід в по­ле. «Так, - ду­ма­ла я, - не­хай собі вже те­пер приїжджає, не­хай віта­ються дос­хо­чу, тішаться со­бою пос­по­лу. Я бо­дай не бу­ду при тім і не по­чую при­казів: «На­таліє, веліть по­да­ти ка­ву», або «веліть по­да­ти во­ду, за­чиніть вікно» і т. д.».

І пішла. Хо­ди­ла я і блу­ка­ла дов­го-дов­го по по­лю. Му­чи­ла­ся різни­ми розд­раз­ню­ючи­ми дум­ка­ми, різни­ми спо­га­да­ми з ми­нув­шо­го і те­перішнього жит­тя. Ду­ма­ла про Оря­ди­на, про йо­го гордість, про те, що не ба­чи­ла йо­го вже так дов­го, а хоч і ба­чи­ла, не по­го­во­ри­ла з ним ні сло­ва; ду­ма­ла над тим, що не­на­ви­дить ме­не те­пер і що я ду­же, ду­же опу­ще­на, оса­мо­че­на, не маю ніко­го в світі, хто би зай­мав­ся моєю істо­тою, пе­рей­мав­ся нею наскрізь, як, напр., ба­бу­ся! І я зга­да­ла її, а зга­дав­ши її, спла­ка­ла ми­мо­волі. Так, я блу­ка­ла са­ма між людьми, му­си­ла собі са­ма бу­ти і провідни­ком, і обо­рон­цем, і всім на кождім кроці. Чи та­ка вже моя до­ля довіку? Не­ро­зум­на я, ко­ли ду­ма­ла який­сь час, що оця жінка, кот­рою ме­не бог мов за всі до­те­перішні му­ки на­го­ро­див, лю­бить ме­не хто знає якою лю­бов'ю! В неї прецінь хто інший, ближ­чий сер­цю, як я, чу­жи­ни­ця, то­ва­риш­ка, - хтось, суп­ро­ти ко­го во­на має і обов'язки, ко­ли тим ча­сом я по­би­раю пла­ту за все, що роб­лю для неї - і во­на мені нічо­го не вин­на… Ні, ні, во­на не вин­на нічо­го, її зап­ла­та і пре­зен­ти пе­ре­ви­щу­ють геть-геть мою пра­цю в її домі…

Такі і подібні дум­ки драз­ни­ли ме­не, мов не­ви­димі де­мо­ни, до­ки сон­це не ла­ди­ло­ся до за­хо­ду, до­ки до­до­му не вер­ну­ла.

Вернувши, хотіла я зай­ти не­замітно до своєї кімна­ти, од­нак мов на­пе­рекір мені сиділа пані Мар­ко зі своїм си­ном