read-books.club » Дитячі книги » Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

126
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Татарський острів" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 99
Перейти на сторінку:
там блискітки? І ми без будь-яких перешкод проникнемо в казарму диверсантів! Це ж здорово! Хід до підземного переходу замасковано в Холодній печері. Отже нам треба оглянути перш за все підземний хід біля Гаркушиного косогору.

— А мене візьмете, Іване Петровичу?

— Обов'язково!

— Коли ж ми підемо?

— Зараз нічого не можу сказати, — розвів руками лейтенант, — поки що треба все вирішити з Татарським островом. Підземний хід зачекає. А я певен, що він стане нам у великій пригоді!

Юркові дуже хотілося попросити лейтенанта, щоб він дозволив і Лесі прийти на Гаркушин косогір, щоб і вона подивилася на давні, майже тисячолітні виробки, походила по таємничому підземеллі, побачила портрет Червоної красуні. І водночас хлопець розумів, що не можна йому звертатися з подібними проханнями до лейтенанта.

Лейтенант тим часом акуратно згорнув пергаменти, зав'язав їх червоним шовковим шнурком, поклав на край стола.

— Пригодиться нам, Юрку, твоя знахідка. Навіть уже знадобилася. У плані каменоломень позначено кілька невідомих нам входів. Тепер ми почнемо ними користуватися. Одне мені незрозуміло, — навіщо було передавати твоєму пращуру пергаменти повстанцям і не розкривати дію трикутників, ромбиків, кружалець? Отже, можна зробити висновок: той, хто повинен був одержати ці пергаменти, знав таємницю потайних замків. Нам обов'язково треба дізнатися, як діють «ромбики» та «кружальця». Тоді ми зможемо проникнути в казарму «чорних кентаврів» та кабінет Маєра. А там зберігаються послужні списки диверсантів та місцевих агентів гестапо.

— Іване Петровичу, а чому так трапилося, що ніхто не проник у це підземелля раніш, — запитав Юрко. — Про його існування знало багато людей в нашому селі. І зараз старі люди розповідають про підземні розмальовані кам'яні світлиці.

— Ти ж знаєш, — відповів Вершина, — що відомий вхід у підземелля знаходився під Білою баштою. А коли пани, власники палацу, втекли за кордон — у льохах під Білою вежею з'явилася глибока вода. От люди й вирішили, що пан затопив підземелля, і втратили до нього будь-який інтерес.

— А чому не відкачали воду?

— Навіщо? — здивувався Вершина. — І хто б зміг відкачати ту воду? Коли в селі організували колгосп «Нове життя», то спершу мали п'ятеро коней і три пари волів. Люди думали про шматок хліба і не могли займатися всілякими химерами.

Вершина замовк. Підійшов до кошика, взяв кілька дукатів, підкинув їх на долоні і висипав назад у кошик.

— Тепер поговоримо про головне. Незабаром у палац прибуває інспектор з Берліна, генерал військ СС Макс Дітмар. Він має доручення розслідувати причини загибелі «чорних кентаврів», знайти винуватців і суворо їх покарати. Маєру, як мінімум, загрожує відправка на фронт. І, звичайно, не в чині полковника. Дітмар колишній керівник Маєра, він рекомендував його на посаду начальника диверсійної школи «Вольф». Тепер він змушений рятувати свого вихованця, і між ними повинна відбутися довірена розмова. Нам обов'язково треба знати зміст цієї розмови.

Юрко мовчки слухав лейтенанта, міркуючи, яке ж завдання збирається доручити йому партизанська розвідка.

— Дітмар уже був у палаці, — розповідав далі Вершина, — пив каву в Зоряній кімнаті, розмовляв з Маєром, і розмова тривала між ними майже дві години. Але наші розвідники нічого не могли второпати з їхньої бесіди. Німці розмовляли на якомусь незрозумілому діалекті. Пощастило зрозуміти лише окремі слова. І головне, — Вершина підняв догори вказівний палець, — декілька разів згадувався Консул. Цей шпигун, як зрозуміли наші розвідники, добре відомий Маєру та Дітмару. Тепер Дітмар знову прибуває в гості до гера Маєра. Довелося звернутися за допомогою до Віри Миронівни, а вона й розповіла, що дружина вчителя Зоммера, який мешкав у вас на квартирі, розмовляла на якомусь незрозумілому діалекті. І цю говірку знала вся родина Зоммерів. Можна вважати, Юрку, що ти виріс у цій родині. Чи розумів ти їхню балачку?

— Так, Іване Петровичу, — відповів Юрко. — Августа Генріхівна завжди розмовляла говіркою, якою говорили її батьки. Вона нагадувала їй рідні місця, молоді роки. Цей діалект дуже відрізняється від літературної німецької мови, і з незвички його важко збагнути.

— Можливо, — продовжив лейтенант, — ти зумієш збагнути розмову гестапівців. Для нас це дуже й дуже важливо. Без сумніву, вони знову згадають Консула, а може, пощастить вийти й на Рудого, хоча навряд.

— Чому? — поцікавився Юрко.

— Рудий, як нам стало відомо, — пояснив Вершина, — засланий до нас відомством Лау. У фашистів чимало шпигунських служб, і кожна з них готує своїх агентів, керує їх діями. Зустрінемося, як буде все гаразд, у середу о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Постарайся прийти вчасно, поки не зійде місяць. Дітмар прибуває вранці в четвер.

У неділю рівно о другій годині дня до Берегових прийшов Маковій. Привітавшись, він одразу ж звернувся до Марії Федорівни:

— Радий бачити тебе, Маріє! Від щирого серця зичу тобі здоров'я та щастя. Ти ніби й не змінилася, навіть ще вродливішою стала. А це дочка? — Маковій поглянув на Галю, яка сиділа за столом, розглядала альбом з узорами. — Вродливу маєш доньку, хоч бери та малюй з неї портрет.

Галя почервоніла, встала з-за столу, ніяково посміхалася.

— Рада і я вас бачити, Симоне Максимовичу, — привітно озвалася Марія Федорівна. — Бажаю й вам доброго здоров'я, довгих літ життя! Сідайте до столу, будете гостем. І ви ще козак хоч куди!

Маковій недбало махнув рукою.

— Е-е, пролетіло життя, — з жалем зітхнув він, — яке там козакування тепер. До старості, Маріє, йдеться.

Марія Федорівна поставила на стіл графин з горілкою, пляшку наливки, закуску, подала Маковію вишитий рушник, сказала Юркові:

— Припрошуй, сину, Симона Максимовича обідати, наливай чарку. Колись Симон Максимович вчився в семінарії з нашим батьком, на фронті разом бідували.

— Було, Маріє, — зітхнув Маковій, роздивляючись узори на рушнику, — пронеслися наші роки молодії, як коні по кленовому мості.

Коли сіли за стіл, Маковій перший підняв повну, налиту Юрком чарку:

— Давайте вип'ємо за зустріч, за все краще! Щоб ми жили та веселились і довіку не журились!

Випивши, він смачно поплямкав товстими губами:

— Міцна калганівка! Отаку колись тримали

1 ... 48 49 50 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"