Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо ображених. Не раз доводилося захищати молодших братів і сестер, адже малі Хмари рано осиротіли. Відтак жили дуже бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип, який встиг закінчити чотирикласну Цвітнянську церковнопарафіяльну школу, їздив на заробітки до Криму.

Красивий, кремезний у плечах хлопець, як говорили старі люди, був «отчаяний з дєтства», а «сили був неізмєрімої». В селі жив силач Овер’ян — коня підіймав. Так Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.

Ще одна характеристика Пилипа Хмари — був «отчаяний на розум», очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.

Відомо, що мав він гарний голос і співав у церковному хорі.

З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до піхов і возив її за собою.

Пилип мав сірої масті в яблуках кобилу, яку терпляче дресирував: вона лягала і вставала на його команду, заходила до хати. Накази виконувала і по свистку.

Односельчани стверджували, що Хмара був «сильний наєзднік», «віртуозний кавалерист»…

«Який був Пилип (Хмара) з себе? — говорив житель с. Гутниці Іван Кузьмович Сидоренко, 1892 року народження. — Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане — кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив».[291]

А ось яким запам’ятав Хмару український старшина Юрій Городянин-Лісовський. «Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 — 30-ти, — писав він. — Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти».[292]

Додав штрих до портрета Хмари і Явтух Ткач. «Ходив у шароварах, — казав він, — шапці з китицею, чоботи були зі шпорами».[293]

«Чи був жонатий Хмара, не знаю, — говорив Тимофій Мефодійович Хмара, — але якусь красуню на тачанці возив…»[294]

У Цвітній жила багата і велика родина господарів Сіденків (по-вуличному Пуриси). Вони були настільки заможні, що планували навіть власним коштом провести від Цибулевого до свого села залізницю (а це 18 верст). Та Світова війна усе перекреслила. Саме Сіденки, аби врятувати від грабунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, 1918 року ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару його очолити.[295]

Макар і Сильвестр Сіденки невтомно агітували односельчан проти совєтської влади, гуртували навколо себе людей. Брати були людьми освіченими, тож могли пояснити землякам, що треба робити, проти кого гострити піки і шаблі. Будучи старшинами, вони взялися творити повстанський загін. Саме тоді й звернулися до Пилипа Хмари з пропозицією «прийняти отаманство». Той погодився.

Організувавши відділ у Цвітній, Макар Сіденко виїхав до села Гутницьке. Там за тиждень організував десять юнаків: Данила і Степана Філіпенків, Петра Касіщева, Лазаря Неїжкашу, Івана і Василя В’язовських, Тимоша Ніздрю, Михайла Мочара, Івана Бочку і Сергія Чорного. Вони і стали «застрільниками майбутнього серпневого повстання». «Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила». Потім об’єднав із загоном Пилипа Хмари, який вже мав 20 чоловік. Це сталося 17 серпня в лісі. А 19 серпня під загальним командуванням Хмари влаштували засідку на мобілізованих, котрих москалі везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука підводами. Засідка вдалася: з ворожого боку полягло дев’ять чоловік. «Перемога, з одного боку, підбадьорила, а з іншого — притягла нову силу, яка зростала не по днях, а по годинах… — писав невідомий учасник повстання, завербований чекістами. — Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах, приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у вуста як щось священне й приковувало помисли багатьох із молоді. Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще».[296]

«Резиденціями» отамана стали села Гутницьке і Цвітна. Його козаки озброювалися, нападаючи на червоноармійські загони та знищуючи їх. Перемоги притягували під знамена Хмари нових і нових борців. Збільшували ряди і звернення повстанців до селян: «В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи «відозви до селян і гречкосіїв» с призывом стать на защиту «неньки України», каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью».[297]

Спочатку відділ Хмари називався Першим чорноліським повстанським куренем. Отаман мав печатку з гербом УНР. Згодом курінь, чисельно збільшуючись, переріс у Перший чорноліський полк (станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних і 300 піших).

Мефодій Хмара, двоюрідний племінник отамана, розповідав, що Пилип, перед тим як напасти на загін