Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

Нашій Суспільній Опіці багато допомогли пані з Міжнародного Червоного Хреста в Швайцарії, своїми порадами й потрібними матеріялами для організування курсу шиття для жінок.

Для успішної суспільної допомоги колишнім політичним в'язням німецьких тюрем і концентраційних таборів в кінці 1945 року засновано Лігу Українських Політичних В'язнів. Її головою був ред. Василь Солонинка, я був секретарем і референтом Суспільної Опіки. В Інсбруку ми нараховували приблизно 50 членів Ліги УПВ. Завданням Ліги було не тільки нести суспільну допомогу її членам, але репрезентувати ЛПВ назовні політично. Спочатку ми мали певні труднощі, бо нас не хотіли признати як політичних в'язнів, як національний чинник, що активно воював проти нацистської Німеччини. Нас навіть не хотіли прийняти в члени Австрійської Центральної Організації Політичних В'язнів, до якої з чужинців належали тільки жиди. Ми, однак, не піддалися. Відбивали на нас всякі напади з усіх боків.

Ми як політично потерпілі мали діставати спеціяльні приділи харчів з австрійських засобів. Зрозуміла річ, що австрійці, самі не маючи подостатком для себе харчів, боронилися проти того, щоб ділитися з тим, що мали ще з “Verdamte Auslaender” (“проклятими чужинцями”).

Пригадую, що восени 1946 року я вніс подання до тирольського Ландрату (стейтовий уряд) в Інсбруку, щоб нам давали такі самі харчові приділи як австрійським і жидівським поkітичним в'язням. Моя перша візита до урядових чинників була не дуже успішною, бо мені закинули, що українці співпрацювали з німцями і т. п. Але мені вдалося проломити лід настільки, що за 10 днів мене викликали на другу розмову.

На цей раз пішов я на розмову більше підготовлений, ніж перший раз. Кілька днів перед тим я купив часопис “Die Neue Zeit”, орган большевицької закордонної політики, в якому я знайшов статтю московського кореспондента з Відня. В цій статті він представляв австрійців як коляборантів нацизму, і що тільки в 1945 році, коли вже гітлерівська імперія валилася, знайшлися серед австрійців люди, що діяли проти Гітлера і т. д. і т. п. Взяв я “Die Neue Zeit” із собою на розмову з представником тирольського стейтового уряду для прохарчування.

Мій співбесідник розпочав нашу розмову тим, на чому ми її останній раз закінчили, що, мовляв, українці не є політичними в'язнями, бо вони співпрацювали з Гітлером. Явислухав його до кінця. Коли він закінчив я витягнув з кишені “Die Neue Zeit” і почав читати, як там в образливих словах написано про австрійців. Коли він намагався мені перебити, я заявив йому, що це не є моя опінія про австрійців, це опінія совєтського уряду. Я звернув своєму співрозмовникові увагу на те, що ми мусимо вести наше життя за природними принципами і що ми не можемо ціле життя тільки брати, але мусимо для втримання рівноваги чи балянсу життя також давати. Тому, я продовжував, що українці, які активно виступали проти терору нацизму, за що їх карали без суду, а багато з них померло, мають в обличчі Божого закону таке саме право на харчову чи іншу допомогу як австрійці чи жиди, які також потерпіли від нацизму. Це є природний закон. Після цього вияснення Hofrat (стейтовий радник) признав мені рацію і погодився видавати членам Української Ліги Політичних В'язнів щотижня додаткові харчові картки. Це був для української справи не тільки матеріяльний, але більше моральний успіх. Ці додаткові харчові картки члени Ліги отримували щотижня аж до кінця 1947 року, коли я виїхав до ЗСА. Перед моїм від'їздом я передав справу з харчовими картками інж. Богданові Чайківському, який цю справу далі провадив.

Під кінець 1946 року в наслідок непевности в Німеччині й Австрії серед українських втікачів була помітна гарячка - виїхати з цих країн. Це можна було оправдати поперше тим, що обидві ці держави господарсько були знищені й на довгі роки не було надії для українців знайти собі якийсь заробіток, а подруге, большевицьке НКВД “гуляло” собі вільно по всіх зонах Німеччини й Австрії, хоча вже не так, як попереднього року. Одначе ще й далі траплялися випадки схоплення українців НКВД-истами.

Один з таких випадків хочу тут я подати. Родина інж. К. Стецюка, що складалася з чотирьох осіб і походила з Харкова, зареєструвалася на виїзд до Бразилії на роботу. Коли вже транспорт був готовий до від'їзду, прийшли енкаведисти, переглянули списки транспорту, і виділили з нього родину Стецюків. Одначе Стецюкам при допомозі інших членів транспорту вдалося “зникнути”. Ми з дружиною знали Стецюків від кількох місяців. Були це свідомі й інтелігентні люди. Треба було за всяку ціну допомогти охоронити їх від “опіки” НКВД. Виникла ідея перевести цих людей до Зальцбургу, до американської зони Австрії. Цією справою зайнялася моя дружина. Хоча вона мала перепустку на переїзд кордону поміж Тиролем і Зальцбургом, та Стецюкам такої перепустки не можна було ніяк дістати. Але моїй дружині вдалося цю справу полагодити при помочі різних комбінацій в потязі. І так Стецюки дісталися до безпечного місця, де вже НКВД не гуляло так вільно, як у Тиролі. Та перевезення Стецюків було пов'язане з певною небезпекою як для них, так і для моєї дружини.

Ще перед закінченням школи “Hochschule für Welthandel” у Відні я сконтактувався з професорами в віденському університеті, щоб обговорити тему моєї дисертації “Розвиток організаційних форм большевицького господарства від 1917 до сьогодні”.

Багато зробити в цьому напрямку мені не вдалося, бо за два місяці після цього я покинув Відень. Під час мого перебування влітку 1945 року в Інсбруку я робив старання вписатися у місцевий університет, що відкрив свої брами для студентів у вересні 1945 року. В тому часі багато українських студентів вписалося до школи. На економічному факультеті разом зі мною був Олександер Наклович, а на нижчих семестрах були такі студенти: Богдан Старух, Степан Янів та багато інших. Тему, що я її вибрав до дисертації була досить трудна через брак потрібних матеріялів. Багато мені допомогла своїми матеріялами університетська бібліотека