read-books.club » Фантастика » Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Голова Дракона" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 59
Перейти на сторінку:
життя.

Мільярди доларів витрачаються на виготовлення смертоносної зброї, а в себе вдома американці не можуть нагодувати знедолених. Ще й намагаються подати «допомогу» іншим народам.

Ось яка вона, та «поміч»! Носі Мазава — невеликий острів. Жменька тубільців, «дякуючи» Америці, поневіряється в джунглях. Здавалося б: така мізерія — дві-три сотні людей — не варта й уваги. Але ці бідні діти, їхній прохальний погляд, що обпікає душу… Я не міг спокійно на них дивитися. Гнів закипав у мене в серці.

— А якщо так (самі розумієте, почуте я переповідаю своїми словами), то ми всі брати! — і високий тубілець, той, що першим вийшов із джунглів, наблизився до Зайця і міцно його обійняв.

Альфред, як видно, не сподівався на таке раптове братання — він пручався, навіть крикнув: «Ой мамо!» Та високий лісовик його відпустив і вже підходив до Кіма Михайловича. Потім — до мене, Барарати й Лоти. Він усіх по черзі обіймав, щось говорив, усміхаючись.

Потім ми сиділи біля багаття — вели неквапливу розмову. Обідали, та й вечеряли теж, гуртом.

Або — так звали високого тубільця (слово це й означає: «високий») — запропонував нам пожувати тропічних «цукерок» — бетелю. Я відмовився, а Кім Михайлович і Заєць погодилися.

Зуби в них від тієї жуйки зробилися червоні-червоні, як у тубільців, хто жує бетель.

Тоді біля вогню — ми там заночували, відмовившись іти далі,— Або й розповів нам, а Лоліта переклала казку про рибалку Феноманану, крокодила Мамбу та його «жалібні» сльози.

ЛО ЛОХАСАХА — ГНИЛА ДОЛИНА

— Poulet,[47] бідне моє курча, — сказала Лота, гладячи Зайця по голові.

Альфред справді був мокрий, як курка.

Вдосвіта припустився дощ, і ми вимокли до нитки. Нас прикривав саморобний, виготовлений із кори дерева одяг. Ниток, у звичному розумінні слова, не було. Тож краще сказати: вимокли до кори.

Цівки прохолодної води збігали по лапатому листю, ніби з ринви.

— Ну й купіль! — прицмокував язиком Заєць. — Наші сільські дівчата збирають м'яку дощову воду, щоб мити нею коси. А тут її — море: сама, як з відра, ллється на голову.

І Альфред, розкуйовдивши чуба, заходився його полоскати.

Мене дощ розбудив давно. Зрізавши кілька листків дикого банана, я прикрився, намагаючись заснути. Та сон, хоч лусни, не йшов.

Прокинулися й тубільці. Нас здивувало, що жоден із них, як, до речі, й Барарата, не вимок. А розгадка проста: лісовики ще звечора прикрилися листям, яке заміняє їм і ковдру й парасольку.

Що ж, запозичимо це вміння.

Як не періщив світанковий дощ, а таки скоро стих. У лісі розвиднилося, він наповнився різноголосими звуками.

Або запросив снідати — рештки спечених бататів лежали, старанно прикриті, під деревом.

— Дають — бери, а б'ють — тікай, — вирік Альфред сумнівний дотеп і простяг руку по батат.

— Будь скромнішим, — пошепки порадив я.

— Да Гама, — обурився Заєць, — коли йдеться про їжу, я не можу втриматися.

— Та знаю, знаю, клятий ненажера!

Заєць пожадливо гриз, так ніби в нього збиралися відібрати, величезну картоплину.

Перехопивши мій осудливий погляд, Або, навпаки, схвально кивнув головою.

— Цара, соа-соа![48] — мовив він, поплескуючи Зайця по плечу.

— Ти, Васько, якийсь дурнуватий, — не вгавав пожирач бататів. — Чого тебе вчив наш кок Антрекот Антрекотович? — запитав він і сам відповів: — А того, що двигун, хлопчику, не працюватиме, якщо котел судна буде порожній. Отож-бо й воно! — і він уп'явся зубами в смачний м'якуш коренеплода.

Обвуглене лушпиння батата лишало під носом звивисті чорні смуги, а вподовж рота — заїди. Альфред був схожий на розтатуйованого тубільного вождя.

Або, тіло якого з ніг до голови у візерунках, не міг намилуватися своїм «колегою».

— Го-ох, цара, соа-соа, везо![49] — підохочував він.

Ми поснідали, подякували за хліб-сіль гостинним господарям.

— Ну, а тепер, друзі, прощавайте! — за нас усіх сказав Кім Михайлович.

І Лота й Барарата не схотіли лишатися в лісі. Попрощавшись зі своїми земляками (Лота заплакала, обнявши маленьку Фанжаву), вирушили разом з нами.

Перехід був важкий. Крім гущавини, заважали болота. І все ж ми вибралися на чисте узлісся.

Поснули відразу, хто де впав. І спали, мабуть, довго.

Крізь сон почулося басовите гудіння — так, ніби над головою дзижчав джміль. Та й не дивно — мені снилося поле. Я бачив його, вмите дощами, мов наяву.

Гу-у-у-у-у-у… Гуу-у-у-у… — повторювалось одноманітно й нескінченно. І було парко, й припікало, піднімаючись над лісом, вогняно-сліпуче сонце.

— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — сіпаючи за руку командира, заволав я.

— Що таке? Чого ти горланиш? — спросоння озвався він.

— Вертоліт!

— Який іще вертоліт?!

— Он, — показав я за високі дерева.

У просвіті між верховіттям над зубчастою стіною лісу незрушно висів величезний крутобокий вертоліт із смугасто-зоряною емблемою на фюзеляжі. Під ним, звиваючись, гойдався трап, а ще нижче, мабуть, до самої землі, було спущено канат.

На трапі під люком стояв прив'язаний ременями солдат. Він тримався за канат, поправляючи й спрямовуючи його на вісь блока.

1 ... 48 49 50 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"