Читати книгу - "Заплакана Європа"

– От бачиш. І ми будемо пекти.

– Ти будеш пекти хліб? – здивувалася.

– Я знаю як. Буду тобі казати. А ти міситимеш. Завтра поїду до міста по борошно. Уявляєш, для нього нічого не потрібно. Борошно, трошки солі, вода та дріжджі. От буханець скільки коштує?

– Ти поїдеш до міста?

– Так! Набридло скніти тут. Поїду, розвіюся.

Люся зраділа, що нарешті відпочине від перевезення вантажів. Хоча, заповнюючи кожну хвилину свого життя роботою по дому чи турботами про дитину, мала можливість не згадувати рідне місто, маму, тата, друзів і близьких. Лише ввечері, вкладаючись спати, дозволяла собі пірнати у спогади про минуле. Із підсвідомості вихоплювалися уявні світлини: ось зашарпаний, забитий ущент людьми у сірому негарному вбранні, тролейбус… Зненацька перед очима виникло виснажене, добре обличчя бабусі й викликало внутрішні ридання… Втамувала… Постав довгий балкон, обплетений виноградною лозою. Це тато посадив, аби був затінок, бо сонце влітку по обіді нещадно шкварило у вікна. Люся хотіла торкнутися лапатого темно-зеленого листя, здавалося, від цього дотику станеться щось неймовірне… Боляче защемило всередині на рівні грудей…

Попри фізичну й моральну втому, Жужа оптимістично зустрічала кожен ранок. Зістрибувала з ліжка, мчала на кухню, готувала сніданок дитині, годувала малу, тоді варила каву й нарізала канапок, вмивалася, вдягалася і лише після цього будила Миколу. У якийсь – не можна сказати прекрасний – день звичайний алгоритм пробуджень не спрацював, Люся не змогла підвестися у звичний час, чула крізь сон, що чоловік пішов до вітальні, до неї доносилося, як калатає щось по полицях на кухні. Крізь гудіння в голові долинав голосок дочки із сусідньої спальні, яка тепер називалася дитячою. Раптово всі звуки потонули у важкому тумані. Люда не бачила снів, лише легенький свист, ніби від швидкості… Чи це продовжувалося довго, жінка не тямила, але в якийсь момент із жахом второпала, що проспала годування дитини. Різко рвонулася з ліжка, вибігла у вітальню, кинула швидкий звірячий погляд на чоловіка, який дивився телевізор, тримаючи на руках дівчинку, що задоволено гугнявила. Людочка навіжено забелькотіла. Вона знала, що промовляє наступне: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна». Була впевнена, що говорить саме ці два речення. Принаймні вони звучали в її голові. До того ж Люся чітко відчувала, як рухаються м’язи, відкриваючи її рота. Коли фраза була виголошена, жінка по-мишачому почала нишпорити у шафах, шукаючи чисту пляшечку. Двічі повторивши сказане, повернулася до чоловіка й побачила, що той дивиться на неї переляканими очима. Коля якось приречено-міцно притискав до себе Женю, по його зміненому обличчю блукали тіні, чоловік остовпів, забувши закрити рота, так і сидів з роззявленим. Непритаманний для Миколи вираз обличчя примусив Люсю зазирнути всередину себе. Вона спробувала ще раз повторити те, що вже говорила до цього. І нарешті почула, що саме промовляє. З її уст неслося:

– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – блискавично затулила долонею рота. За кілька секунд спробувала ще раз. Промугикала, повторюючи подумки: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна», і лише після перевірки розкрила рота. Зсередини Людочки транслювалося:

– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – жінка кинула знайдену пластмасову пляшку на підлогу й, закричавши «Я з’їхала з глузду», втекла до спальні, зачинившись зсередини.

Через декілька хвилин у замкнені двері кімнати обережно пошкрябав Микола.

– Люся! Люсіль! Ти що там?

Люда сиділа на середині незастеленого ліжка й бубоніла собі під ніс:

«Оце рука… Так. Ру-ка. Тут ліжко. Постіль. Вікно», – вимовляла вголос саме те, що й хотіла. Заспокоївшись, впустила чоловіка.

– Що це зі мною було? – запитала й розревілася.

Женечка, побачивши, що мама плаче, й собі підхопила.

– Напевно, нерви… перевантаження чи що… – припустив Микола.

Його дружина останнім часом мало спала, погано харчувалася, бо виконувала програму «Заощадження понад усе».

– Тобі треба більше відпочивати. Джейн уже величенька, я можу з нею гуляти, – перехопив радісний погляд дружини. – Удень, коли вона спатиме, возитиму її у візку по вулиці.

– По снігу колесами? – запитала дружина.

Сама-бо носила малу на руках.

– Купимо сани… От завтра ж і куплю!

Чи не вперше Микола виконав обіцянку, не відкладаючи її у довгу скриньку. Сани були придбані, але не в крамниці, а з рук.

– Відгадай, кого я тобі привів? – радісно запитав за кілька днів після тимчасового Люсиного скаламучення свідомості.

– Кого? – жінка не вельми зраділа, що її відволікають, бо саме виймала з духовки дві щойно спечені паляниці й була небезпека обпекти руки об розжарені стінки плити.

– Вуаля! – хвацько вимовив і впустив до хати Рандо й Петю.

Вони кинулися до Люди, а вона до них, наче були найближчими родичами. Жінка швиденько накрила на стіл. Тим часом Микола хизувався своєю донечкою. Хлопці в силу юного віку не надто переймалися дитиною, торохкотіли один поперед одного. Розповідали про мандри.

За цей час встигли побувати у Норвегії, звідки їх депортували назад до Фінляндії. Місяць тому опинились у «Варсавуорі». А сьогодні, швендяючи по Міккелі, зустріли Миколу.

– Уяви, Люсіль, Рандо питає, що ти хочеш купити, що шукаєш, коли ми пішли по магазинах. А я кажу – сани. Рандо каже, не купуй, ми тобі принесемо вдвічі дешевше. Уявляєш? – Коля по-дитячому застрибав на дивані.

– А у вас тут шик, – промовив Петя, роздивляючись будинок.

– От би тут постійно жити, – вставив свою репліку Рандо.

– А ми і живемо, – сказала Люда, подаючи тоненько нарізані сир і ковбасу.

Удала, що не помітила, як Микола робить їй знаки очима, мовляв, досить уже наїдків. Рандо тим часом тлумачив свої слова про постійне проживання.

– Ну, постійно житимете, коли… – знітився. – Якщо отримаєте дозвіл.

– Ми обов’язково отримаємо, – самовпевненість Миколи не мала меж. – Я тут наводив довідки, збирав інформацію, й от що мені кажуть. Що нас ніхто не має права вислати з країни, бо в нас маленька