Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

настав момент, якого я так довго чекав. Сталося це десь за сто днів до твого народження. Я дозволив собі сісти з олівцем за аркуш паперу, не думаючи про те, чим сплачу завтра рахунок за електрику. Не думаючи, чим сплачуватиму рахунки і через місяць, і через рік, бо знав: свої фінансові тили я забезпечив. Сів і справді розслабився – твори, що душі заманеться! Не пригадую, як довго сидів, мабуть, не дуже, хоч година вже була пізня. Тоді в голову стрелив образ. В уяві, а згодом на чистому папері вималювались контури. Не було деталей, одне відчуття. Почав переслідувати образ той олівцем, малюючи десятки ліній.

Тоді й виник серед безкінечності штрихів образ воїна з луком. Не гаючись, витер зайві лінії, і переді мною постав малюнок – особисте нове відкриття, яке віддзеркалювало мій сьогоднішній настрій. Той лучник підштовхнув створити цілу галерею образів. Відчув у собі непоборне бажання працювати, не зупинятись, і тієї ночі я вже не спав. В альбомі з’явились ще два малюнки. Відіспавшись трохи вдень, відбувши необхідні клопоти по господарству і заплановані зустрічі, ледь діждався ночі, щоб поринути в чисту творчість. У такому режимі й проходять ці сто днів. У ніч перед твоїм, сину, народженням, я завершив сотий малюнок. За сто днів випрацювався, вималювався і відшліфувався цей новий і незвичний для мене стиль. Своїми імміграційними малюнками я гордий.

Нарешті вдалося реалізувати те відчуття, що переслідувало мене ще з дитинства. Той надрив скульптурних композицій Мікеланджело. Напруження на межі життя і смерті скіфського стилю. В малюнках (а пізніше в живопису й скульптурі) я передав, як рвуться сухожилля і зв’язки, як напинаються м’язи наперекір усім відомим законам анатомії. Надлюдські, надприродні викручування і вигини персонажів доведені до максимальних можливостей. Коли далі вже неможливо згинатись – це межа. Її я вхопив. Тоді виникає відчуття, що рух зараз почнеться у зворотному напрямку. Наче стисла пружина, у якій на мить завмерла енергія, що ось-ось вибухне. Ніби вигнутий лук мого першого лучника випускає енергію – свою стрілу…

Переплетеність образів останніх ста днів мені нагадує давньоруську в’язь, кельтське, нордичне плетиво. У такому плетиві нема ні початку, ні кінця. Як і у Всесвіті – все єдине і взаємопов’язане. Зупинки не існує – Життя завжди межує зі Смертю, одне – невід’ємна частина іншого, як день і ніч. Рух ще підкреслюється й там, де в однієї людини три або чотири руки чи ноги. Мені здавалось, що зображую не мить, а відтинок у часі. Це можна побачити на фотографіях швидкого руху. Назви я вибирав на контрасті – з трохи шокуючою, але освіжаючою парадоксальністю: Політ Валькірії над Чесапіком, Козак у бейсболці чи щось таке… Так я висмикуюсь із повсякдення і шаблону.

Часто я зображував руку з двома вигинами в двох ліктях. Або викручував ногу у протилежний бік. Потім ловив себе на думці: що це я витворяю? Але коли малюнок завершено і сам вірю зображеному, питання зникає. Мої образи ніби у Вирії, у повітрі. Вони не виростають із землі, як гори, а вільно почуваються у просторі. Аркуш паперу завжди прагну заповнити. Він через силу утримує в собі образ. Так само й тон. Я розтягую його до найчорнішого, коли далі вже нікуди. Це також входить у задум. Межа, максимальність, остання мить перед вибухом. Дух первісності й свободи бути тим і таким, яким хочеш бути.

Іноді мені самому власні образи здаються диваками з музею анатомічних аномалій. Аж одного разу навіть закралась думка виправитись… Але в такому напруженні справді є щось прекрасне – щире й веселе! Мій земляк по Балтиморщині Едгар По писав: «Нема довершеної краси без унікальності пропорції». А улюблений Генрі Мур мовив так: «Краса у греко-римському розумінні не є метою моїх скульптур».

Мій власний сьогоднішній підхід викривлює дійсність? Так! Відчуваєш, як противиться мозок? Добре! Тоді й спитай себе – чому… І сам собі дай відповідь. Ікара теж переконували, що літати – неможливо.

Якщо малюнки не залишили глядача байдужим – моя особиста мета досягнута. Якщо глядач відчув енергію, наповнення, можливо радість чи електричний струм – я себе з честю можу назвати художником. Якщо глядач запам’ятав мій твір і не може викинути його з голови, і щось ніби доповнилось у його житті – вважаю свою місію виконаною. Я залишив штрих в історії мистецтва! Так що, синку, бажаю тобі цікавого життя і Життя з Мистецтвом!

Іммігрантські бувальщини…
Білочка

Наталка з церкви, та, що з двома дітьми, розповіла історію.

– Як я приїхала у Штати, то одразу потрапила до Вашингтона. А там, знаєте, багато зелені, дерева доглянуті, газони смарагдові, правда, стрижуть їх щосуботи – такий гуркіт стоїть на вихідні від тих газонокосилок, як на стройці…

Так от, там заможні люди живуть, дбають про енвайрмент, тобто довкілля. Тому там повно пташок, білочок. Ми їх підгодовували з дітьми. Звикли до них…

А як сюди переїхали, до Балтимора, портового міста, – тут усе цемент та цегла. Будинок на будинку. Навіть у садочках треба цемент розбивати, землю завозити з магазину… От сиджу я якось увечері на стільчику за будинком у бекярді, зір у мене поганий, дивлюсь – білочка біжить. Шустра така, темненька і так спритно шмигає від стіни до стіни, і мене не боїться… Почала придивлятись без окулярів, куди білочка біжить – дерев же немає навколо. Коли діти виходять з хати, кажуть: мамо, та це ж щур! Господи, думаю, так перелякалася…

А потім звикли. Щурів тут, як білочок у Вашингтоні. Частина урбаністичного ландшафту. Особливо пацюків багато по понеділках і п’ятницях, коли сміття виставляють на вулиці. А в них – розгул.

Історії від побратимів. Урбаністична тваринка