Читати книгу - "Принц Ґаллії"

не існує безкорисливого кохання, з усього вони хочуть мати зиск. Якщо хтось подобається мені, я мало зважаю на те, яке становище він займає. Мені потрібна лише його любов, а натомість я дарую йому свою — проте йому цього замало. Чому така несправедливість? Чому?

— Можливо, тому що ви принцеса?

— Авжеж, я принцеса. І водночас я жінка. Мені не всміхається владарювати в ліжку, я волію віддаватися — і віддаюся. Для мене в цьому вся суть кохання. А дýрні-чоловіки сприймають це так, ніби я належу їм цілком, душею та тілом. Спочатку їх, звісно, насторожує і стримує, що на людях я ставлюся до них, як принцеса до своїх підданих, та минає зовсім небагато часу, і всяк, із властивою чоловікам самозакоханістю, забирає собі в голову, що моя зверхність над ним лише вдавана, позірна, що досить йому прикрикнути на мене, і я враз скорюся його волі, виконуватиму кожну його забаганку.

— Невже вони всі такі? — спитала Матильда, спрямувавши на принцесу лагідний погляд своїх гарних чорних очей.

— Ні, не всі. Крім цих зухвалих, еґоїстичних, самозакоханих негідників, є ще навіженці, на зразок кузена Іверо. Рікард весь у свого батька — той колись викрав у імператора доньку й одружився з нею, а зараз його синок мріє вчинити щось подібне зі мною. Можна не сумніватися, що мій татусь, на відміну від покійного Корнелія Юлія, був би тільки радий цьому й охоче назвав би Рікарда своїм сином.

— Пан Рікард любить вас, — зауважила Матильда.

— Не заперечую, — погодилася Марґарита. — Якщо хтось і любить мене щиро й безкорисливо, то це Рікард. І взагалі, він гарний хлопець. Я не вірю ані слову з того, що каже про нього Жоана.

— Ще б пак, — кивнула Матильда. — Я помітила, що пані Жоана невисокої думки про пана Рікарда. Чомусь вона незлюбила його.

— Дурниці! — відмахнулася Марґарита. — Вона каже про нього всіляку гидоту, це так. Насправді він їй дуже подобається, і вона хоче вийти за нього заміж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах — щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рікардові начхати на корону, йому потрібна тільки я.

— То чому ж ви не…

— І ти туди ж! — обурено урвала Матильду принцеса. — Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звідниця така, вже всі вуха мені протуркала, розповідаючи, як страждає її любий братик, як він сохне за мною. Що, мовляв, заважає мені втішити його? А сама береже свою незайманість до першої шлюбної ночі, щоб похвастатися перед чоловіком: ось бачиш, яка я порядна і незіпсута, не піддалася згубному впливові кузини-розпусниці… Тьху на неї!

— Боюся, пані, — не вгамовувалась Матильда, — ви хибно зрозуміли мої слова. Я зовсім не пропоную вам взяти пана Рікарда за коханця. Я лише хотіла спитати, чому б вам не вийти за нього заміж.

— Ні-ні, я правильно тебе зрозуміла. І ти, і Гелена, і дядечко Клавдій, і мій любий татусь — всі ви пропонуєте мені одне й те саме, хіба що в різній формі. А дзуськи вам! Марні сподівання. Щоправда, втішити Рікарда я, звісно, втішу, і то незабаром, може, сьогодні… А може, й ні. Щиро кажучи, боюся наближати його до себе.

— Чому?

— Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзі, він тримає себе в рамках пристойності, та коли наша дружба переросте в щось більше… Ех, запам’ятай мої слова, Матильдо, я ще гірко пошкодую про це.

Дівчина розгублено похитала головою:

— Перепрошую, пані, та я не розумію вас.

— Зрозумієш, коли ми з Рікардом розійдемося.

— А чому ви маєте розходитися?

— Яка ж ти невгамовна! — трохи роздратовано мовила Марґарита. — Ну, як ти не розумієш, що на одному Рікардові для мене світ клином не зійшовся. Крім нього є ще багато цікавих хлопців.

— Пані! — вигукнула Матильда, сплеснувши руками. — Подумайте, врешті, про свою безсмертну душу!

— Ой! — Марґарита підскочила, мов ужалена. — Знову за своє?

Матильда потупила очі.

— Даруйте, пані, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпусті…

— Замовч! — сердито гримнула на неї Марґарита. — Я ж заборонила тобі читати нотації. Чи ти забула про це?

— Ні, пані, не забула.

— Так якого ж дідька завелася? Зловживаєш моєю прихильністю?

— О ні, пані, я й у гадці не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа…

— Франциско, Матильдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене… Отже, вчора ти знову була на сповіді в нашого любого єпископа?

— Так, пані, була.

— І ви знову обговорювали мою поведінку?

— Певна річ, пані. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справді люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душі. Він розповідав, як страждають у пеклі блудниці, спокутуючи свої гріхи. — Матильда здригнулася. — Це жахливо, пані! Мені страшно подумати, що рано чи пізно вас спіткає кара Божа.

Марґарита досадливо поморщилася.

— Годі, золотце, — лагідно промовила вона. — Моя душа належить мені, і я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то відсьогодні я забороняю тобі сповідуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.

— А як…

— Я попрошу Бланку, щоб вона порекомендувала тебе своєму духівникові, падре Естебану. Він теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?

— Умгу…

— Це мій наказ, Матильдо. Я не хочу, щоб ти стала істеричкою з ласки цього скаженця в єпископській мантії…

— Пані! — Матильда злякано перехрестилася. — Як ви можете говорити таке про його еміненцію?!

— А так, просто. Можу і все. Його еміненція чинить з тобою непорядно. Він використовує тебе, повір мені, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речі, — щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькі очі наш єпископ зголосився стати твоїм духівником, духівником простої фрейліни? Аж