Читати книгу - "Вигнанці"

— Ну, — задихаючись, сказав де Катіна. — Чи не впіймали вони ще якогось королівського гінця?

— Незабаром тут звільниться місце аж для двох, — промовив Амос Грін. — Якщо тільки вони дадуть нам спокій, ми не довго пробудемо в цій кімнаті.

— Хотів би я знати, куди пішов тюремник.

— Хай забирається куди хоче, аби не з'являвся сюди. Дайте-но мені прут. Ця штука піддається. Нам буде легко виламати її.

Він завзято взявся до роботи, силкуючись поглибити в камені рівчачок, через який сподівався витягти прут. Раптом він зупинився і насторожив вуха.

— Грім і блискавка! — прошепотів він. — Хтось працює знадвору.

Обидва стали прислухатись. До них долинув стукіт сокири, дирчання пилки й тріск дерева.

— Що це вони роблять?

— Не можу зрозуміти.

— Ви бачите їх?

— Вони під самою стіною.

— Здається, я можу прилаштуватись і подивитися, — сказав де Катіна. — Я тонший за вас.

Він просунув голову, шию й половину плеча в проміжок між прутами і завмер у такому положенні. Приятель подумав, що, може, він застряг, і, щоб звільнити, заходився тягти його за ноги, але де Катіна повернувся сам, без найменшої перешкоди.

— Вони щось будують, — шепнув він.

— Будують?

— Так, там четверо людей з ліхтарем.

— Що ж вони можуть робити?

— Мені здається, повітку. Я бачу чотири ями, в землі, куди закопують стовпи.

— Ну, ми не можемо тікати, коли під вікнами є люди.

— Це правда.

— А все ж ми можемо закінчити почате. Тихий брязкіт заліза заглушався шумом знизу, який дедалі ставав усе дужчим. Прут піддався, і Грін став помалу тягти його до себе. Саме в ту мить, коли йому вдалося витягти прут, між вікном і місячним світлом раптом виросла голова у вигляді копиці скуйовдженого волосся, на якому красувалась плетена шерстяна шапочка. Ця несподівана поява так вразила Амоса Гріна, що він випустив з рук прута, який упав з підвіконня.

— Дурень! — почувся голос знизу. — Який же ти незграба! На якого біса впускаєш інструменти! Грім і блискавка! Ти зламав мені плече.

— Що там таке? — крикнув другий. — Справді, П'єр, якби ти був такий моторний на руку, як гострий на язик, ти був би першим столяром у Франції.

— Як що? Мавпа! Ти впустив на мене інструмент!

— Я? Я нічого не впускав.

— Йолоп! Ще хочеш примусити мене повірити, що залізо падає з неба? Кажу ж тобі, що ти вдарив мене, дурне, криворуке вайло!

— Я не вдарив тебе! — заперечила «копиця», — але присягаюсь святою дівою, коли ти ще поговориш так, то я спущуся сходами й поквитаюся з тобою.

— Тихше, ледарі, — суворо встряв третій голос. — Якщо до світанку робота не буде скінчена, декому добре перепаде.

І знов застукала сокира й задирчала пилка. Голова то з'являлась, то зникала. Очевидно, власник її ходив по якійсь платформі, збудованій під вікном полонених, не бачачи й не думаючи про темне чотирикутне вікно над собою. Був уже світанок, і перші холодні промені світла почали закрадатись у двір, коли робітники пішли, нарешті скінчивши роботу. Тоді тільки в'язні зважилися злізти на вікно і подивитися, що будували вночі. Обидва мимоволі здригнулись від несподіваного видовища. Перед очима височів ешафот.

Він являв собою платформу з темних, брудних дощок, що були тільки що збиті, але, очевидно, і раніш вживалися для цієї самої мети. Платформа була притулена до стіни замка, де сиділи наші полонені, і тяглась іще футів на двадцять далі, а з віддаленого боку її спускалися вниз на землю широкі дерев'яні сходи. Посередині стояла плаха, зверху вся порубана і вкрита іржавими плямами.

— Мені здається, пора тікати, — промовив Грін.

— Вся наша праця пішла намарне, Амос! — сумно сказав де Катіна. — Яка б не була доля, що чекає на нас — а вона, очевидно, не з привабливих — нам лишається тільки скоритися їй і витерпіти все з гідністю мужніх людей.

— Ну, ну, вікно ж готове. Раз-два — і вискочили.

— Даремно. Он дивіться, там в далекому кінці двору вже строяться озброєні люди.

— Цілий ряд! Так рано!

— Еге, а ось іще йдуть. Погляньте на середні ворота. Господи боже мій, що там таке?

Двері замка на протилежному боці відчинились, і звідти вийшла дивна процесія. Попереду, парами, йшло дві дюжини лакеїв, з алебардами, в руках, в однакових коричневих лівреях. За ними виступав величезний бородатий чоловік із засуканими до ліктів рукавами, з великою сокирою на лівому плечі. Далі, з розкритим молитовником у руках, мимрячи молитви, ішов священик; в тіні виднілась жінка, вбрана в темну одіж, з одкритою шиєю. На голові в неї була чорна вуаль, що спадала на схилене обличчя. Зараз же за нею виступав високий, худий чоловік з червоним, лютим обличчям і грубими рисами. На голові в нього була плоска оксамитна шапочка з орлиним пером, прикріпленим діамантовою застібкою, що горіла при ранковому світлі. Але темні очі його горіли ще яскравіше і світилися з-під густих брів безумним блиском, в якому відбивались і загроза і жах. Ноги його тремтіли, риси обличчя конвульсійно сіпалися; він справляв враження людини, яка ледве стримувала торжество, що сповнювало душу. Жінка нерішуче зупинилась коло підніжжя ешафота, але чоловік, який ішов за нею, штовхнув її з такою силою, що вона спіткнулась і впала б, якби не схопилась за руку священика. Піднявшись угору сходами, вона побачила страшну плаху, несамовито скрикнула і відхитнулась з жахом. Але чоловік знову штовхнув її, а двоє слуг, схопивши за кисті рук, потягли далі.

— О, Моріс, Моріс! — кричала вона. — Я не готова до смерті! О, прости мені, Моріс, коли хочеш