Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Про такий один епізод нам розповіли на острові. З 1522 року, часу відкриття суходолу, ця історія про життя самітного остров’янина не поодинока.

… Капітан Якобсон був посланцем самого пекла. Матроси недаром говорили, що він душу дияволу продав. Майже рік не бачили вони землі. Якщо пожадливість притаманна багатьом власникам-промисловцям, то про Якобсона можна сказати, що жадоба й жорстокість становили зміст його нікчемного життя. Про це найкраще могли розказати нещасні, ошукані обіцянками матроси, завербовані на борт цього жахливого корабля. І хоч оповіді про галери відійшли в минуле, а невільницькі базари існували лиш десь у Центральній Африці чи в глушині Південної Америки, все ж тут, під носом освічених монархів, корабель Якобсона був плавучою пасткою рабів. Тільки смерть або щаслива нагода могли (покласти край їхнім мукам!

Кушка жорстоких негідників як хотіла знущалася з цих ошуканих людей.

Та всьому е кінець. Настав він і терпінню команди китобійця. Матроси підняли бунт. Вирішили поквитатися з капітаном. Але серед них виявився зрадник. Змову було викрито, а над бунтарями вчинено розправу. Кількох матросів Якобсон на місці розстріляв, решту, скрутивши руки, замкнув у темному, смердючому трюмі, щоб, повернувшись на батьківщину, віддати під суд. (Той, хто сам порушує закон, часто вдається до його захисту). Та найжорстокіше розправився він з трьома ватажками бунту. Залишивши їм кілька літрів прісної води і трохи харчів, безжальний англієць висадив нещасних серед океану на непридатному для плавання човні.

Як вони дісталися берега — то ціла історія. Щілини у днищі човна, куди просочувалася вода, законопачували ганчір’ям. Голодували, терпіли від холоду, змагалися із штормами. Двоє з них так і не побачили берега, а один дістався до Амстердаму.

На той час острів був незаселений, і мореплавець став його господарем. Але що багатство — ці угіддя, на яких паслися череди корів, затоки, повні риби, бухти, де кишіло тюленями та іншою морською звіриною, — коли знаєш, що ніколи не повернешся на землю своїх батьків!

Через п’ятнадцять років, коли до острова, повертаючись із промислу, дісталася китобійна шхуна, неподалік причалу, на місці теперішньої метеостанції, моряки побачили хатину, складену з брил вулканічної породи. Вона була схожа на житло первісної людини: базальтова брила правила за стіл. На ній гостроносі, витесані з каменя знаряддя — сокира, скребло, ніж, наконечники стріл, виготовлені з перламутрових скалок. З них же, а також із риб’ячих кісток робінзон майстрував і гачки. І хоч руки його ще донедавна справно ладнали все необхідне для існування, сам остров’янин втратив людську подобу.

Густа, скуйовджена щетина покривала його худе обличчя: очі погаслі. Та раптом у них спалахнула звіряча лють чи страх. Коли до нього заговорили, він кинувся тікати. Нарешті його спіймали, але штурман, що знався на медицині, не міг поручитися, що доставить нещасного живим до материка: надто глибоко фізична і душевна недуга пустила своє згубне коріння.

За кілька днів до приходу шхуни в африканський Порт-Елізабет матрос помер.

Так трагічно скінчилася одна з численних робінзонад цього острова.

Жюль Берн, якого цікавили такі пригоди, звісно, знав і про далекі Амстердамські острови. Недаром свого Паганеля і його попутників він висаджує саме на цей острів, історія якого так рясніє майже фантастичними пригодами…

Тепер, виходивши вздовж і впоперек ці загублені в океані землі, можна сказати, де великий романіст мав слушність, де помилявся в описі острова, його природи.

Що не острів — то літопис чвар і кровопролиття, літопис того часу, коли його поневолювали. Амстердам — не виняток. Він був пристановищем морських блукачів і піратів. Про це на острові в будинку метеорологів нагадує макет корсарського фрегата «Алабама», збудованого англійцями як товарне судно, але згодом використане для піратських наскоків. Не раз і Амстердам давав піратам схованку.

Спочатку острів належав Голландії, як земля, нібито відкрита голландцем Фламінгом, хоча задовго до Фламінга його відвідували і мадагаскарці, і мореплавці з Африки. Потім Амстердам став власністю якогось поляка. Але теж ненадовго. Протягом століть острів багато разів переходив з рук до рук — історія, типова для всіх колоніальних земель.

На початку нинішнього століття Англія, Франція та інші капіталістичні держави прагнули закріпити свою владу над територіями, відкритими ними раніше в самій Антарктиді і в сусідніх з нею субантарктичних районах. У 1912 році створено французьку генеральну компанію островів Кергелен, Сент-Поль і Амстердам. Пізніше Франція декретом закріпила свої колишні зазіхання на ці острови, і вони перейшли до управління генерал-губернатора Мадагаскару.

Нас попередили, що треба бути обережними, оскільки на острові чимало тріщин, утворених під час землетрусів. Відвідавши мис Антрекасто — гострошпилі, скелясті завали, — ми йшли до підніжжя найвищої, розташованої в центрі острова гори. Володя Петраченко, поранивши ногу, з півдороги повернувся назад. І ми з Анукіним лишились удвох.

З гори відкривається широка панорама: праворуч розлогі міжгір’я, попереду — голубінь океану. Пахне прип’яла трава. Вітер доносить гомін прибою. Од висоти дзвенить у вухах, наморочиться голова.

Спочатку я йшов з Анатолієм поруч, потім трохи відстав, збираючи якісь непримітні, пожухлі квіти, і тільки хотів було його наздогнати, як мій друг раптом десь зник. Місце було рівне, де ж йому подітися? Не міг же він крізь землю провалитись!

— Де ти? — гукаю.

Голос долинає, як з безодні:

— Тут, під землею!

Я поспішив на крик. У широчезній щілині, на кількаметровій глибині сидів Анукін. Обличчя — запилючене, тільки зуби біліють.

— Дострибався, — дорікнув я йому. — Радив же повернутися.

— Слабаки повертаються з півдороги, відважні гинуть, — відповів він словами Паганеля.

— Ну, годі, вилазь, пора на судно.

— Як — вилазь! Пробував. Схили осуваються. Фініш! Отут, у цій земній безодні, я і закінчу свій шлях.

Я хутко побіг в будиночок до французів. Приніс вірьовку. Прив’язавши її за валун і тримаючи один кінець руками, другий подав Анукіну. Схопивши кінець, горе-мандрівник вибрався з ями.

Я знав: довідається капітан — лиха не оберешся і догани Анукіну не минувати. Тому пообіцяв держати язик за зубами.

На