Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

обличчю, у вухах гуло. Ні на мить не подумав, щоб сховатись самому, був далекий від сліпого страху інших пасажирів, які шалено втікали од металевого каркаса поїзда. Він боявся за динаміт. Усі люди з поїзда уособлювались для нього в немічних тілах тих двох дідусів. Про їхню безпеку він і дбав. У глибині серця ніс образ Султани, а з голови не виходила думка, що він мусить довезти портфель в Констанцу, що йому не можна втратити вибухівку, заради якої стільки людей рискувало життям.

Побачивши, що відбіг досить далеко, він упав біля межі. Над головою з шелестом зійшлося кукурудзяне листя. Посміхнулася розквітла головка соняшника. І в ту ж мить Павло почув настійливий грізний гуркіт бомбардувальників.

Повітря здригнулося, блакитне небо наче струснулось у пропасниці. І земля теж ворухнулась. Чи, може, це його тілу передалось вібрування літаків? Десятками дул заговорили зенітки. Тримаючи в руках портфель, Павло слухав сердите гарчання гармат з землі та байдужий гуркіт бомбардувальників. Наче якісь небесні примари, літаки пронеслися високо-високо над людьми, що припали до землі, над чорною гусінню поїзда. З-під сріблястих крил показались бомби. І земля здригнулася, застогнала од їх укусу. Лани колихнулись, наче від великого граду.

“Бомбардують міст”, — подумав Павло.

Ставши на коліна, він побачив, як у небо злітають стовпи землі. Вітер приніс ядучий дух горілого. Павло відчув у роті присмак диму. Бомби падали, вибухаючи з неймовірною силою, з незбагненним свистом, начебто смерть заграла на якомусь невидимому органі.

Потім, немов од помаху чарівної палички, все вщухло. Почулося навіть сюрчання коників. Він підвівся і разом з іншими пасажирами рушив до вагонів.

— Сідайте швидше!

Поїзд не пошкоджений. А колія? Треба їхати поволі і обережно намацувати дорогу.

До купе зайшли бліді й запорошені дідугани.

— Ну й налякався ж ти, — сказав Павлові той, що ходив у Бухаресті на ревю.

Його зморщене лице здригалося, а голова наче трималася на пружині. Другий дідусь ворушив губами, — напевне, дякував Всевишньому, що зостався живим.

— Я не через страх тікав, — заговорив Павло. Та відразу й замовк. Що він міг їм сказати?

— А чого ж? — невгавав старий.

Юнак знизав плечима і промовив навмання:

— Та так…

— Помовчіть уже, — прошептав побожний дідусь. І вони послухалися.

Поїзд тягся поволі, як віз, запряжений волами. Він наче ще не опам’ятався від тривоги або хотів пересвідчитись, чи не поламалося щось у ньому. Так само обережно переїхали через Дунай — міст якимсь чудом уцілів, хоч на нього кидали десятки бомб. Ріка ліниво котила свої жовто-зелені води, а на березі, біля розбитої плавучої пристані, куди причалювали баржі, товпилися зенітники. По обидва боки мосту зяяли глибокі воронки. Білі тріски пошматованих верб нагадували кістки людей. Одна бомба впала біля гармати, вбивши кількох чоловік. Поранених солдатів несли на носилках, і їхній стогін чули ті пасажири, які стояли біля відчинених вікон.

В Чернаводі довідались, що колія не пошкоджена, і поїзд прибув до Констанци з запізненням на три години. Дідусі мовчки попрощалися з Павлом, — після бомбування вони взагалі майже не розмовляли. Павло визирнув у вікно, і руки його судорожно вп’ялися в залізну раму.

Пасажири повільно йшли до виходу, а там уже чекали жандарми, щоб перевірити їхні речі. Павло побачив на пероні відкриті кошики, чемодани і людей, які зійшли з поїзда і чекали в черзі. В голові промайнула думка, що це через нього могли влаштувати обшук. В Бухаресті його не затримали, але тут, у рідному місті, все було можливим.

Поїзд оточили солдати. Вони вишикувались і в кінці поїзда, біля останнього вагона, завертаючи пасажирів до головного виходу. З перону можна було ще вийти на вулицю Траяна, але там теж стояв солдат-резервіст.

У Павла закалатало серце. А проте він зовсім виразно бачив перон, будинок вокзалу, пасажирів, солдатів і небо, на якому повзли важкі хмари. Угледів якогось хлопчика в костюмі моряка, примітив булавку на галстуці літнього пана і чиряк на чолі в одного дідуся. Зір його загострився. Юнак розрізняв навіть травинки, які росли між плитами, але портфеля у своїй руці вже не відчував і, нічого не розуміючи, шукав якогось виходу.

Поїзд уже залишали останні пасажири, і Павло збагнув, що йому не можна гаятися. Зійшов на перон, змішався з натовпом, не чуючи ні людського шепоту, ні сердитих вигуків. Тільки бачив усе досить виразно. А в голові наче крутилися коліщата якоїсь машини, що була схована у нього під черепом.

Раптом біля запасного виходу угледів резервіста з блідим обличчям. Примітив латку на штанях і відблиск сонячних променів на дулі його гвинтівки. Підійшов ближче, поклав на землю портфель, сперши на ногу. Не відводячи очей од поїзда, повернувся спиною до непорушного солдата, вийняв пачку папірос, запалив сам і подав резервісту. Покурили мовчки, не дивлячись один на одного.

— Чорти б забрали це життя! — зітхнув Павло. — Третій день зустрічаю сестру, і все нема й нема…

Нахилився, підняв портфель і поволі пройшов повз вартового. Той співчутливо похитав головою. Не вулиці Павло приспішив. І раптом ніби вчулося якесь пристукування. Він обернувся, та нікого не побачив.

“Може, це брязнуло в портфелі”, — подумав собі. Вперся в стіну, сів на сходи. І тільки тоді збагнув, що то клацали його зуби.

Через хвилину заспокоївся і рушив далі.

Портфель з вибухівкою щасливо доставлено в Констанцу.

21. АГОП

Лежачи із заплющеними очима в кам’яній домовині якогось багатія з давніх Том, у домовині, яку вчений, закоханий у минуле Добруджі, викопав з могили і покинув біля руїн вежі м’ясників, Агоп міркував, що він робитиме вдень. Було ще рано, і сонце освітлювало хлопця з ніг до голови, зігріваючи тіло. Агоп випростався і вперся руками в кам’яні стіни. “Тут так тісно”,— подумав він і розкрив очі. Та скоро й заплющив їх. Що за чорт? Невже це йому сниться? Поволі відкрив ліве