Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Пробравшись якимись переходами у новий циліндр, діаметром близько чотирьох метрів і майже такої ж довжини, ми роздяглися. Потім пролізли в круглий отвір і потрапили в «ванну». Це циліндр такого ж діаметра, але значно довший. Алюмінієві стіни, бокове освітлення і… ні краплі води. Я опинився на самій середині циліндра. Без диска і крил не міг дістатися до стін. Завис у порожнечі. Крамер почав вовтузитись біля самого входу. Він повернув ручку, щось зашуміло. З крана, прилаштованого до круглої плоскої стіни, яка замикає циліндр, з’явилась вода. Струмінь під натиском ударив мене і розбився на краплі і кулі. Я відлетів у бік. Кулі літали навколо мене, стикаючись і набираючи чимраз більших і розмірів. «Смородинки» робилися «вишеньками», «вишні» — «мандаринами», «апельсинами», «кавунами»…

В ту ж саму мить циліндр почав обертатися на повздовжній осі. Утворювалась відцентрова сила. Краплі і кулі почали опускатися на стінки. Незабаром вода заповнила на метр бокові стінки циліндра. Вода була всюди — справа, зліва, стояла склепінням над головою. Тільки центральна частина циліндра, по його великій осі, залишалась незаповненою водою. Я відчував, як мене починає «притягати» найближча стінка. Через кілька хвилин я спустився в воду. А ще через кілька вже стояв «на дні». Крамер опинився на протилежній стінці циліндра, головою до мене. Але обидва ми почували себе добре, могли ходити по дну, плавати, пірнати. Ця незвичайна ванна дуже мене зацікавила, і я з приємністю плавав і пірнав. Вага була невелика, і триматися на воді, плавати було дуже легко.

Крамер підплив до вихідного отвору і повернув мідну ручку. Вода почала швидко витікати в невеличкі отвори, рух циліндра притишився. Коли він спинився зовсім, у ванні вже не було води, а наші тіла знову стали зовсім невагомими.

У роздягальні я ненароком випустив з рук костюм і довго не міг його впіймати. В цьому світі невагомості речі поводять себе дуже хитро. Найменший доторк, і вони тікають, починають метатися з кутка в куток, від стінки до стінки — впіймай їх! Крамер і з цього зробив гру. Він кидав речі «дублетом у куток» і ловив їх після того, як вони відлітали рикошетом, іноді навіть по кілька разів.

— Як вам подобається Зоріна? Правда, гарненька? — раптом спитав він мене, коли ми почали одягатись. Обличчя його одразу стало злим, похмурим. — Ви дивіться! — загрозливо промовив він. Чи не приревнував він мене до Зоріної? Ото ще дивак!

— Тепер останній огляд — зоологічної лабораторії. Вона сполучена з цією, і ми можемо пройти туди «тунелем», я проведу вас і залишу, — він знову підозріливо глянув на мене.

Залишив він мене біля самих дверей лабораторії і на прощання ще раз сказав багатозначно.

— То дивіться ж!

— На що дивитись? — не втерпів я.

Обличчя його раптом перекривилось.

— Ви не будете, то я буду дивитись! — і з цими словами пішов, скрипнувши зубами.

Що за дика, безглузда людина!

Я вже взявся був за ручку дверей, як раптом Крамер повернувся. Тримаючись кінчиком ноги за ремінець у стіні, «стоячи» переді мною під кутом у шістдесят градусів, він сказав:

— І ще ось що. Я вам не вірю. Навіщо ви прилетіли сюди? Може, для того, щоб, познайомившись з роботами Шликова, полетіти назад на Землю і там видати всі роботи за свої?.. Шликов геній. І я не дозволю нікому…

— Послухайте, Крамер! — обурився я. — Або ви хворі, або мусите відповідати за свої слова. Ви ображаєте мене без ніякої підстави, загрожуєте. Та річ не в тому. Ви подумайте самі, які дурниці верзете. Хто з нас тепер здатен видавати чужі праці за свої? І для чого? В які часи і де ми живемо?

— То пам’ятайте ж! — перебив він мене і, зробивши величезний стрибок, зник у тунелі.

Я був спантеличений. Так постояв біля дверей кілька секунд і відчинив їх.

В ту ж мить я побачив перевернуте вниз обличчя людини з широко розплющеними, здивованими очима і випнутою наперед щелепою.

— Ну, що мені з ним робити? — спитало заклопотане обличчя, ніби відповідаючи моїм думкам.

Я стояв спантеличений. Досі я зустрічав на Кеці нормальних, здорових, життєрадісних людей, а тут одразу двоє якихось психопатів!

— В чім річ, товаришу? — спитав я.

— Я не знаю, що мені з цапеням робити, власне, з його ніжками. Двічі вже переробляли стійло, а ноги у цапеняти все ростуть. Не вміщаються, гнуться ніжки, скручуються. Просто хоч відрізай. Ви Артем’єв? Оце добре! А я Фалеєв. Добре, що ви теж біолог. Поміркуємо разом. Зоологічна лабораторія — найклопітніша справа. Всякі рогаті, четвероногі проблеми. Шликов дає нові і нові завдання. А як їх виконати, коли наслідки дослідів бувають зовсім несподівані? Відсутність ваги — це раз, і, мабуть, вплив космічного проміння — два. Завдяки діянню цього проміння ми маємо такі мутаційні стрибки, що дивом дивуєшся. Свиня ось у мене. Так це справжня жива фабрика м’яса і сала. Їсть не вгаваючи, не встигають посліди виносити. І пухне просто таки на очах. Куля, чистісінька куля, набита салом. Земні вгодовані свині більше лежать, а ця ваги не відчуває, та й лежати їй нема на чому: виросла з свого свинарника, плаває тепер у повітрі. Скоро, здається, всю лабораторію заповнить своїм тілом. І верещить безперестань. Чуєте? Одно їсти просить. Морда у неї стала як у бульдога. Хвостик зовсім зник. Ноги тоненькі, уявіть, як макаронинки. Копита м’які, та й не копита, а щось ніби два пальці, складених клішнею. Подивишся — аж страх бере. Голова обертом іде.

Або кури. З яєць однієї курки, і що ж? — деякі курчата зовсім не ростуть, дорослі, а наче горобці, а інші прямо на страусів обертаються. А пір’я, як у павичів, яскраве. Вже й не знаю, не