Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

першої інстанції без задоволення. Європейський Суд 21 січня 2005 року надав Уряду України рекомендацію не видавати заявника до розгляду його справи по суті, наступного дня екстрадиція була призупинена. Заявник оскаржив до суду незаконність тримання під вартою. Дві судові інстанції залишили його скаргу без задоволення. 14 вересня 2005 року заявникові надали статус біженця в Україні, а 9 листопада того ж року його звільнили з-під варти. Генеральна прокуратура України інформувала своїх колег у Білорусі, що заявник не буде виданий.

Суд встановив, що українське законодавство не передбачає достатньо зрозумілої, точної та передбачуваної процедури в застосуванні, щоб уникнути небезпеки довільного утримання під вартою в очікуванні екстрадиції, тому відповідне національне законодавство не в змозі захистити заявника від свавілля та забезпечити його право на отримання компенсації за незаконне утримання під вартою.

Представник заявника в Суді: адвокат Зоя Шевченко.

Суд визнав порушення статті 5 § 1, 4 та 5 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція), глава 31, стаття 248–1 Цивільно-процесуального кодексу України 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу VII прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України, статті 106, 148, 165–2 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, стаття 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«Вимога щодо «якості закону» відповідно до статті 5 § 1 означає, що у випадках, коли національне законодавство дозволяє позбавлення волі, ця процедура повинна бути досить зрозумілою, точною і передбачуваною в застосуванні, з тим щоб уникнути небезпеки свавілля» (§ 47)

«Засоби правового захисту, як того вимагає стаття 5 § 4, повинні бути достатньо визначеними не тільки в теорії, а й на практиці, в іншому випадку вони не будуть доступними й ефективними, як це необхідно для цілей цього положення. Доступність засобів правового захисту передбачає, зокрема, що обставини, добровільно створені державними органами, повинні давати заявнику реальну можливість використовувати засоби правового захисту» (§ 57)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–91750

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1237925250

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Апеляційного суду Вінницької області від 30 серпня 2010 року, справа № 10–320/2010 та рішення в справі № 10–319/2010, судді: Дедик В. П., Старинець Ю. В. та Пікановський Б. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990935 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990934

2) рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 29 квітня 2013 року, справа № 646/2703/13-к, суддя Блага І.С.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31434836

Теза із рішень: «…Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини… в Україні… відсутнє законодавче регулювання процесу екстрадиції, зокрема, спеціальна процедура затримання та тримання осіб під вартою з метою екстрадиції. На цій підставі тримання заявників під вартою з метою екстрадиції у рішеннях Європейського суду було визнано незаконним і таким, що прямо суперечить статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (право на свободу та особисту недоторканість), учасницею якої є Україна»…»

Незаконне тримання під вартою

Кабулов проти України, № 41015/04, 19 листопада 2009 року (див. Загроза поганого поводження у разі видачі (екстрадиція)

Анатолій Руденко проти України, № 50264/08, 17 квітня 2014 року (див. Безпідставне тримання під вартою)

Гриненко проти України, № 33627/06, 15 лютого 2012 року (див. Погане поводження та його розслідування)

Бєлоусов проти України, № 4494/07, 07 листопада 2013 року (див. Заборона катувань)

Нечипорук і Йонкало проти України, № 42310/04, 21 квітня 2011 року (див. Заборона катувань)

Кац та інші проти України, № 29971/04, 18 грудня 2008 року (див. Неефективне розслідування смерті особи)

Коваль та інші проти України, № 22429/05, 15 листопада 2012 року (див. Безпідставне тримання під вартою)

Квашко проти України, № 40939/05, 26 вересня 2013 року (див. Використання адміністративного арешту в кримінальному провадженні)

Доронін проти України, № 16505/02, 19 лютого 2009 року (див. Використання адміністративного арешту в кримінальному провадженні)

Ічин та інші проти України, № 28189/04, 28192/04, 21 грудня 2010 року

Фактичні обставини справи: 31 грудня 2003 року двоє заявників, Ічин та Дмітрієв, неповнолітні, викрали продукти харчування та кухонне приладдя зі шкільної їдальні. 5 січня 2004 року вони були допитані працівниками міліції. Вони зізналися у вчиненні крадіжки та повернули частину викраденого. Слідчий порушив кримінальну справу 7 січня по факту крадіжки, вказавши, що з 30 на 31 грудня невідомі особи вчинили вищеназвану крадіжку. 14 січня 2004 року Нахімовський районний суд міста Севастополя на підставі клопотань слідчого виніс постанову про розміщення заявників до приймальника-розподільника для неповнолітніх. Заявники знаходилися там до 13 лютого 2004 року. Слідчий порушив кримінальну справу щодо заявників 3 березня того ж року за вчинення вищеназваної крадіжки. Батьки неповнолітніх звернулися 3 та 4 березня до голови суду із заявою на принижуюче честь поводження до їх дітей з боку працівників приймальника-розподільника. У своїй відповіді суддя зазначив, що в його повноваження не входить порушувати кримінальну справу. Батьки поскаржилися також до прокуратури, але звідти надійшла відповідь, що немає підстав до проведення