Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

не знав, як довго Собачий Король простояв у дверях, спостерігаючи за ним. Може, Амбрас бачив, як він висував шухлядки пташиної шафи, як роздивлявся гніздечка, повні каменів? А може, бачив і як він підняв фото незнайомки і поклав його на колишнє місце, притрусивши піском і тиньком?

Берінг не задумувався над цим. Просто далі говорив. Брехав. Розповідав, що собаки мало не кинулися на нього, коли він відчиняв двері музичного салону, хвалив їхню пильність, а потім додав:

— Мені що, наступного разу чекати, щоб вітер тут усе на друзки перетрощив?

Він відчував себе цілком упевнено. З кожним словом розповіді Амбраса про хлібокрадів, про побої та шеренгу в'язнів серед снігу його впевненість тільки наростала. Амбрас йому повірить. Собачий Король так глибоко загруз у своїх спогадах, що забув про нинішню реальність, бачив тільки хлібокрада, а Охоронець рився у колишньому музичному салоні в пошуках доказів таємної любові.

— Навіщо ж ти опустив шпінгалет, якщо ти щойно його замикав? — сказав Амбрас. — Зачини ти вже нарешті цю прокляту віконницю.

Ну, можна й зачинити.

— А тепер тягни свій інструмент. Треба їхати…

— Я хотів спитати у вас, — сказав Берінг. — Можна?

Амбрас мовчав.

— Чому ви повернулися?

— За тобою, — сказав Амбрас. — Пором кинув якір у Ляйській бухті, мотор здох, не тягне.

— Пором? Я… я маю на увазі не зараз, не сьогодні. Я хотів запитати… чому ви повернулися сюди. На озеро, в Моор. До каменоломні.

Берінг уже було подумав, що відчуття певності обдурило його, злякався, що зайшов-таки задалеко, і замість відповіді чекав на грубий докір, але Амбрас після довгої мовчанки раптом нахилився до одного собаки, взяв до рук його морду, підняв пальцями губи, ніби перевіряючи ікла, а потім сказав, більше собаці, ніж Охоронцеві:

— Повернувся назад, до каменоломні? Я не повертався. Я був у цій каменоломні, коли в перші роки стелламурівського режиму блукав поміж руїн Відня, або Дрездена, або ще якогось вщент зруйнованого міста. Я був у цій каменоломні, варто було мені хоча б просто почути брязкіт кувалд і зубил чи просто побачити, як хтось іде сходами з вантажем на спині — навіть якщо це був рюкзак з картоплею. Я не повертався. Я ніколи звідси не виїжджав.

Амбрас відпустив собаку, випростався і відсутнім поглядом подивився Берінгу в очі — Охоронець витримав цей погляд без напруги.

— Ну, давай. Тягни інструмент. Пором знесло до бухти мало не з середини озера. Машина тільки плюється й чадить і не тягне навіть проти найтихішої течії. Поромщик не може знайти, в чому проблема.

— А ви? Ви як дісталися берега?

— Рибалка один підвіз. Плоскодонкою. Минулої ночі вони взяли у Ляйській бухті більше риби, ніж за минулі два тижні.

Ящик з інструментами того дня здавався Берінгу легким, хоча в інші рази йому тяжко було його дотягнути до транспортера в каменоломні, і до машинного відділення «Сплячої грекині», і до дизеля в сараї вілли «Флора». Портрет незнайомої жінки так його розрадив, що йому тепер усе було легким. На якийсь короткий час він забув навіть про діру у своєму погляді. Попри це всю дорогу до човнового сараю він мовчав, і лише зробивши понад дві сотні гребків, ризикнув скористатися новою, незнаною свободою і продовжити розмову, що виходила за межі звичних щоденних запитань, які стосувалися лише зовнішнього боку життя. Це було так, ніби, потрапивши до лігва, він наче одночасно проник і до таємного нутра свого хазяїна і тепер може рухатися там так само безкарно, як і в сутінках музичного салону. Дорогою до Ляйської бухти, як і в усіх інших спільних поїздках човном, хазяїн і робітник сиділи спинами одне до одного, кожен сам по собі: Амбрас — на носі, на ящику з рибальськими снастями, спрямувавши погляд удалину, до Ляйської бухти, де, ще невидимий, стояв ув очереті понтон. Берінг горбатився на веслах. Налягаючи на них, він дивився назад, на моорський берег, на човновий сарай, на причальний бон. З кожним рухом весла пси, що там залишилися, робилися все меншими. Їхній розчарований гавкіт ніби поступово переходив у далекий, чутний лише в коротких паузах між ударами весел, хрип дизеля, що задихався.

Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.

— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?

Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.

«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?

На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на