read-books.club » Сучасна проза » Енна. Дорога до себе 📚 - Українською

Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Енна. Дорога до себе" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 76
Перейти на сторінку:
квадратне подвір’я. Борис Маркович — як гід із екскурсійного бюро.

— Оце колишній костел при палацові. Кажуть, ну дуже був розкішний. Бачиш он ті сірі облуплені й пошарпані колони? Їх прикрашала ліпнина, її збивали так, щоб і сліду не лишилося, але численні дірки та подряпини і досі видно. Бо їх відтоді ніхто й не зашпакльовував. А над ними — порожні ніші, де колись висіли художні полотна. А оце сам палац. І навіщо їм знадобився такий величезний палац? Навісніли з розкошів. Буржуї! І думаєш, це одна така хатка? Та їх у них було… І в Україні, і в Польщі, і в Білорусії.

— Вони будували, а ви користуєтеся. Чим же вам погано? — тихо шепоче Ядвіга.

— Що ти, Ядзю, сказала? — перепитує її Борис Маркович.

— Якби знали, для кого будують, якби вони знали… де опиняться їхні картини…

— Ах, так-так, тут було багато картин, — погоджується Борис Маркович. — І не тільки картини, а й багато чого іншого. Повсталий народ у тридцять дев’ятому все на смітник історії викинув.

— Народ? Який народ?.. Неотесані варвари в солдатських обмотках. Дикуни зі штиками, — каже Ядвіга. — Те, що народові вдалося врятувати, зараз десь у Франції, в Англії, в Німеччині. Дещо і в нас залишилося, в Луцькому замку, в художньому музеї. Але скільки пропало.

Борис Маркович не чує чи вдає, що не чує. Кладе руку мені на плече.

— Кажуть, палацом і досі білий привид якоїсь княжни бродить. Хворі його нібито навіть бачать час від часу. Але ж ти знаєш, які в нас хворі. Не бійся — вдень він точно не з’явиться.

Він приймає руку з мого плеча і бере за лікоть Ядвігу.

— А ти можеш зайти… Туди, куди просила… Тільки ненадовго… Ти мене чуєш, Ядзю? Зрозумій же, серденько, — я й без того ризикую… Він же не просто пацієнт. Це он там, у лівому крилі. Прошу тебе, подивишся і зразу назад. Що з мертвим говорити? Будь розумницею, — наказує тихо, але наполегливо.

З мертвим? Як то — з мертвим? Чому він так сказав? Зупиняюся як вкопана і, здається, починаю здогадуватися, чому Ядвіга сьогодні така дивна, чого спершу одяглася в чорне і чого ми сюди приїхали. Ні, не задля екскурсії, не ради замку з палацом і їхньої старовинної архітектури. Щось із Олесем… Невже він… Мені страшно навіть подумки вимовити це слово — «помер».

Після того, як Олесь вийшов із підвальної кімнати, розташованої під кабінетом, і Борис Маркович повернув його до цієї спецлікарні, я нічого про нього не чула, однак часто думала. Про що? Про те, що якби не той урок музики в бібліотеці… Якби не полонез Огінського… Якби я своєю грою не роздратувала Олеся, а Аліна Вікторівна не захопила… Якби… Якби… Якби… Може, все склалося б інакше. Але ж рано чи пізно Борис Маркович усе одно спустився б у свій нижній кабінет — виявляється, в ньому він працює, а у верхньому тільки спить.

Пориваюся слідом за Ядвігою. Але Борис Маркович зупиняє мене.

— Подивися на боривітрів, може, побачиш соколят. Я ж тобі розказував про них. А мамі треба побути самій. Вона ненадовго. Правда ж, мамусю, ти ненадовго?

Він рішуче бере Ядвігу за лікоть, підводить до бокових дверей і легенько підштовхує, а сам повертається і йде до центрального входу. Мені тривожно і боляче, ні на що не хочеться дивитися. Але стояти на місці також нестерпно. Блукаю подвір’ям, розглядаю клумби з пришерхлими від спеки квітами, старовинний брук, викладений квадратними камінцями — і як їх можна було так підібрати і припасувати одні до одних? Задираю голову до вежі. Біля неї літають якісь птахи. Літають неспокійно, скиглять і б’ють крильми. Мабуть, це і є боривітри. Борис Маркович думає, що я нічого про них не знаю. Але це не так, бо Ядвіга недавно розповіла мені і про гнізда на вежі, і про те, що ці соколи чомусь завжди гніздяться саме в таких місцях. Може, й справді боривітри — то душі старовинних замків, як сказано в одній древній легенді.

Нагинаюся під яблунею-паперівкою, щоб підняти з трави кілька падалиць, і зразу ж випростуюся — вгорі все голосніше звучить тривожне пташине скигління та лопотіння крил. Що там відбувається? Задираю голову — боривітри вже зійшлися в бою з якимись чорними птахами. Четверо чорноперих, мабуть, хотіли вдертися до вежі і схопити соколят. Соколина пара не пускає їх, відбивається до крові. На бруківку падають кілька червоних крапель і біле та чорне пір’я. Нападники атакують і атакують, а соколи затято відбиваються від них. Сили нерівні: ось-ось чорні бандити ввірвуться в бійницю. Але на відчайдушне ячання соколів прилітає ще одна пара боривітрів. Нарешті чорні здаються і втікають.

Переводжу погляд на палац. У віконечку за металевою решіткою видніється чиєсь обличчя, бліде, з глибоко запалими очима. Ті очі також дивилися на пташиний бій, а тепер втупилися в мене, ніби хочуть просвердлити. Тілом прокочуються дрижаки. Хутко відступаю і ховаюся під грушу, що росте під муром. Із дверей виходить Борис Маркович.

— Мами ще не було? — запитує.

— Ні, — кажу, — вона ще не виходила. Там он боривітри билися з якимись чорними птахами. Я думала, що то ворони напали. Але, здається, то не ворони. А соколят я не бачила, мабуть, їм тато з мамою не дозволили вилітати, бо хижаки пантрують.

— А, то шуліки. Вони знають, коли за здобиччю прилітати. Але до соколів не так просто дістатися. А

1 ... 48 49 50 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енна. Дорога до себе"