Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

З печі вилетіло щось незрозуміле. Гепнулося на підлогу. Потім ще одне. Далі вже виліз Дубківський.

— Там такого добра багато! — доповів сотник.

Всі дивилися на кокони з павутиння, в які були заплетені люди. Точніше, тіла.

— Павучок їх оплітає і ховає собі в нору, а потім п’є сік. Ну не сік, а ото все, що у коконі бродить. Треба ж такому одороблу чимось харчуватися. — Дубківський штовхнув павука носаком.

— Не смій його торкатися! Гад! Ви за все відповісте! Ви вже мертві! Вас вже немає! — закричала жінка і від люті аж пирскала слиною.

— Ну, це тобі, може б так хотілося, — переможно сказав Дубківський. — Мертвий твій павучок і ті вовкулаки на вулиці, а ми живі.

— Ходімо, — сказав Чет.

— Ви мертві! Мертві! Дідусь послав по вас чорних вершників! Ви мертві! Ні, ви мертвим заздрити будете! Чорні вершники! — кричала жінка, плакала і реготала водночас.

Вже на вулиці Дубківський схопив Чета за руку.

— Ти чув?

— Що?

— Про чорних вершників! — Дубківський був стривожений і переляканий.

— І що?

— Про них у книзі Бар-Кончалаби є.

— Що там є? — доєдналася до розмови Міра.

— Вони безсмертні, — прошепотів сотник і скривився, немов повідомив погану новину.

— Так не буває, — закрутив головою Чет.

— Але це не найстрашніше, — Дубківський аж тремтів. Його вуха побіліли і тривожно полоскалися під місячним світлом, наче вітрила перед бурею.

Вже вранці загін Єрофеєва і Лібермана підійшов до Шпилівки. Проїжджали гармату, яка встряла дулом у землю. Це була та сама гармата, яку відкинув від будинку Шпиль. Перелетіла болото під пагорбом, долетіла аж до села.

— Це він! Той велетень! Уявляєш, яка сила! — закричав Ліберман.

— Нічого собі! — прошепотів Єрофеєв, який бачив на війні багато чого, але тільки не таке, щоб гарматами кидалися. Наказав відрити і спробувати полагодити.

— Далі буде. Всім тримати тишу! Треба підійти непомітно, можливо, тоді в нас буде шанс схопити велетня сплячим. Або накачати ось цим, — сказав Ліберман і вказав на велику сулію зі снодійним, яку обережно везли, обкладену сіном. — І не стріляти без наказу.

— Слухай, може, почекаємо, поки підтягнеться артилерія з Охтирки? — спитав Єрофеєв, який звик діяти обережно, щоб не втрачати дарма людей, яких і так небагато.

— Артилерія нам не допоможе. Сам бачиш, — Ліберман кивнув у бік гармати, що стирчала з землі. — Залишай людей тут, щоб не було зайвих утрат. Ми візьмемо лише кілька десятків. І побільше мотузок та кайданів!

Невеличкий загін піднявся на пагорб. За ним їхали два вози зі всіма ланцюгами, мотузками та кайданами, які вдалося зібрати в Охтирці. Навіть з колодязів знімали, як комісар і наказав. Піднімалися тихенько, зброю тримали напоготові, коли вийшли на місце, де була розтрощена Вовча дивізія. Перелякано та ошелешно дивилися на розчавлені і розірвані тіла.

— Що тут було? — роззирався Єрофеєв, який аж побілів від побаченого.

— Я ж тобі казав, що це справжня машина! Машина вбивства! Він голіруч знищив Вовчу дивізію! — збуджено шепотів Ліберман.

— Оце так сила! — прохрипів Єрофеєв і скривився, бо не чекав такої потуги.

Наказав спішитися. Далі піднімалися пішки. Крадькома пройшли у розбиті ворота, побігли до будинку, зайшли всередину. Єрофеєв був перший, бо солдати були перелякані, треба було давати їм приклад. Зайшов у двері. Всередині нікого не було. Побачили сходи до підвалу, спустилися. Але там було порожньо. Порожньо у кімнаті, де спав Шпиль, порожньо у сейфі, дверцята якого було зірвано вибухом.

— Чорт! Де він міг подітися? — закричав Ліберман. — Обшукати тут все!

Шукають, але Шпиля немає. Всі дивувалися, що будинок зберігся цілий, не пограбований. Тільки Ліберман не дивувався. Він же бачив, хто його охороняв. Тицяв чоботом розірваний вибухом сейф, кусав губи.

Прискакав вістовий і доповів, що зв’язок налагодили і телеграму до Москви відправили.

— Отримана відповідь! — подав комісару аркуш. Той поспіхом схопив і читав.

— Що там, Борю? — поцікавився Єрофеєв.

— Відповів особисто Фелікс Едмундович! — Комісар підняв палець догори, бо дуже поважав Дзержинського. — Каже, що відправляє сюди кращих людей! Спеціальний загін комісара Люшкова! Панцерний потяг з ними вже виїхав! А з Харкова сюди доправляють професора Кончалабу, головного фахівця з чудовиськ! Справа державного значення! Як я і казав!

— А хто цей Люшков? — спитав Єрофеєв, який трохи не любив оцих посланців з Москви, що часто вимагали неможливого і не боялися покласти хоч полк, хоч декілька, аби тільки доповісти про успіх.

— Комісар. Я його по Одесі знаю, де ми бандитів викорінювали. Залізна людина, справжній боєць! Тепер у чека курує спеціальні проекти.

— Які такі проекти? — не зрозумів Єрофеєв.

— Там все засекречено. Не можу нічого розповідати. Ось приїде, спитаєш у Генріха Самуїловича, він як можна, то розповість, — Ліберман почав задоволено насвистувати. Видно, що приїзд комісара Люшкова його надихнув. —