Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Наступного дня Аркадій прокинувся о пів на десяту. Прокинувся настільки, щоб знайти в собі сили встати і вибратись з будиночка. Бо прокидався він пару разів і вночі від страшенного головного болю і, дотягнувшись до пластикової пляшки з кип'яченою водою (яку завбачливо поставила біля нього дружина), жадібно припадав вустами до її шийки. Шабське «каберне», ірландський віскі «Джеймсон» та німецьке пиво «ДАБ» — то гримуча суміш, яка не тільки виносить мозок, але й виїдає у ньому цілі дірки. Мільйони, а то й мільярди нейронів загинули тої ночі в «сером веществе» Аркадія і вийшли з організму разом із сечею та фекаліями під час вранішнього випорожнення. А відтак, позбувшись такого цінного, не відновлюваного нейробіоматеріалу, вигляд мав він досить тупуватий та загальмований.

Довго чухався, пив міцний чорний чай, спробував заковтнути трохи молочної рисової каші, яку його рідні залишили в каструлі на плиті, а самі, либонь подались на пляж, бо в господі нікого не було.

Трохи привівши себе до ладу, Аркадій і сам за годину виповз на берег. Настрій був цинічний, саркастичний, словом, мерзенний такий настрій — типовий наслідок тяжкого алкогольного отруєння.

Після учорашнього шторму і дощу сонце пекло не так вже й сильно, тому біля води було комфортно.

— А де мама? — не побачивши тещі, індиферентно запитав у дружини, осідаючи поруч на пісок.

— Поїхала до контори платити за світло.

— Як водичка?

— Льодяна, неможливо зайти, литки вивертає! Градусів п'ять чи шість.

— Та не може цього бути!

— Хм, — зневажливо хмикнула та, — піди сам перевір.

Коли на пляжі було мало народу, дружина завжди засмагала без верхньої частини купальника, підставляючи сонцю свої трохи висмоктані материнством груди. Сьогодні ж народу було зовсім мало. Трохи осторонь, там, де їхня донька гралася з онуками місцевих старожилів Бориса Соломоновича та Дори Абрамівни Штейнбергів, розташувалися ще декілька осередків провінційної пляжної культури.

Вихідці з усіляких там Бородянок, Коноплянок, Олександрівок, Яблунівок та Книшів, що припхалися до моря на своїх «Жигулях-Москвичах» та задешево знімали кути на сусідніх дачах, жерли кукурудзу, цмулили пиво, курили, лузали насіння, грали в підкидного дурня, «виховували» шмаркатих дітей своїх в затінку дешевих китайських парасоль, словом, насолоджувалися тваринячо-жлобським життям, цілком притаманним пересічним мешканцям південно-східної Європи.

«Уроди» — подумав про них Аркадій і спіймав себе на думці, що вони з дружиною, либонь, для когось з боку теж так само виглядають уродами.

«Адже люди навколо — це віддзеркалення нас самих, — продовжив думку, розглядаючи колонії жлобів на пляжі, — і увесь світ — це проекція нас самих на нього. Отже, коли хтось бачить світ в уродських фарбах і ракурсах, то він і сам є урод. Отже, я — урод!»

Дійшовши такого філософського висновку, він чомусь зненацька згадав казку Андерсена «Снігова королева», а саме, те місце, де учні злого троля розбивають люстро, кавалки якого, западаючи людям у очі й серце, роблять їх погляд на світ приблизно таким, який мав тепер Аркадій — спотвореним та цинічним.

«Пліснява! Люди — це отруйна пліснява на тілі землі, яка, мов той «аспергілус нігер», селиться у найбільш придатних для виживання місцях, обсідаючи ріки моря і океани та поволі знищуючи Землю отруйними відходами власної життєдіяльності! От коли б якась комета, вдарившись об землю, знищила усю ту людську плісняву, то на Землі б знову запанувала радість та гармонія! Чи нехай ця пліснява винищить себе сама за допомогою ядерної зброї, чи взагалі планета зірветься з катушок і полетить у чорне провалля космосу...»

Отакі думки блукали головою нашого героя того ранку, людоненависницькі до такої міри, що скажи йому тоді натиснути на ядерну кнопку — натиснув би, не вагаючись. А все виною алкоголь! Бо, як заповідали у своїх «Протоколах» ще сіонські мудреці: «Мішає «каберне», віскі та пиво тільки кончєний гой — мудак та недолюдина. Як побачиш такого — вбивай без жалю!»

— Піду попробую водичку... — промимрив Аркадій та й із скреготом зубовним, перебуваючи у Шеолі власного похмілля, підняв грішне тіло з гарячого піску та потягнув прокляті кістки в напрямку недалекого моря.

Дружина не збрехала. Ледь ступивши у воду, Аркадій відчув, як від самих литок, сідницею, спиною аж до м'язів на шиї пробіг тілом електричний струм і вдарив холодом у мозок. «То от чому ніхто не купається», — подумалося йому, бо такого видовища він не бачив від сотворений світу: щоб у сонячний серпневий день люди на пляжі були, а у морі — жодного. Тільки отам, ген-ген ліворуч, біля каменів, що прикривали від навали штормів найвужче місце коси, вовтузилася у воді зграя дітлахів.

— Люба, я піду прогуляюся берегом, бо щось серце вискакує... — трохи церебральним тенором «проспівав» наш герой, бо від міцного чорного чаю серце справді щось розходилося, руки тряслися і тіло потребувало руху.

Однак, коли він підійшов до величезних гранітних брил, загрузлих у піску, де вовтузилися діти, то від побаченого видовища враз забув і про серце, і про похмільний синдром.

Прямо на піску між каменів було простелено дві радянські жакардові ковдри темно-синього кольору з трьома білими смужками з того боку, де мали розташовуватися ноги. На ковдрах