Читати книгу - "220 маршрутів"

— Ні. І дуже тебе прошу, дай їй спокій!

— Але ж, синку, лікар сказав, що вони живуть у дуже скрутних умовах. Може, разом ми б могли якось їм допомогти?

— А тобі потрібно щоразу рятувати світ?! А якщо вони цього зовсім не хочуть?! Вони тебе просили?! Ще й сторонніх людей у це вплутуєш! Може, ти б краще зосередилась на своїй книжці?! — вигукнув Малий, і без жодних відповідей утік з поля бою, покинувши повністю спантеличену матір.

Святкове прибирання! Матінко, як це нудно! Ну, чого жінки так переймаються чистотою?! Мати крутилася по хаті як муха в окропі, і знай бідкалася й нарікала, що не встигне все поробити. Вона постійно зазирала в список справ і кидала одну заради іншої, ще терміновішої. А від приїзду фінів безладу більше не стало. Міколай не міг зрозуміти цієї манії порядкування і, захищаючи свою територію, рішуче заявив із самого ранку, що він їде купувати подарунки. Насправді він їхав із Кайтеком клеїти площу Пілсудського, останню незараховану кінцеву в Середмісті. У самісінькому центрі міста. Аж дивно, що Кайтек раніше цього не зробив!

— І що тепер? — спитав Міколай, коли Кайтек відірвав долоню від наліпки.

— А тепер ми йдемо на кебаб!

— Господи! Ох уже ці твої кебаби!

— Ти обіцяв чи ні?! Я тут життям ризикую заради тебе, а ти не тримаєш слова?! Так нечесно!

— Добре, можемо йти. Мені йшлося про дещо інше.

— Окей, я почекаю на голос із неба.

— Дибіл.

— Негарно так казати старшому другові. Соррі, чувак, але я дійсно мушу щось перегризти, бо не снідав.

І вони пішли. Навкоси через площу Пілсудського, потім площу Малаховського, і вулицею Кредитовою на площу Домбровського. Урешті опинилися на Маршалковській. Стали в довгу чергу під баром з кебабами. Думаючи про замовлення, Міколай почув, що його хтось кличе. Він здивовано озирнувся. Це були Макар з дідусем.

Малому здалося, наче його спіймали на гарячому. Важко було вдавати, що він радіє цій зустрічі.

— Салют! Добрий день! — Малий спочатку на автоматі привітався з Макаром, а потім одразу з його дідусем.

— Ти останнім часом пропав, — сказав Макар. — Ти вже купив установку?

— Ще ні. Якось я це погано уявляю.

— Чому?

— Ну, що таке?! Стільки стовбичили, а ти пропускаєш якогось дятла?! — прокричав Кайтек, вигулькнувши з черги голодних клієнтів.

— Мій друг Кайтек, — невпевнено представив його Міколай, а потім другу сторону: «Амадей Волинський і Макар».

Вони потисли одне одному руки. Кайтек швидко проковтнув шматок кебаба.

— Отакої! То ви й справді існуєте?! — запитав він, анітрохи не знітившись.

— Так мені завжди здавалося.

— Я думав, Малий вас вигадав. Привіт, Макар.

— Ми трохи знайомі, і я глибоко переконаний, що з уявою в Міколая все добре, — дідусь Макара хитро посміхнувся.

— Ти випадково не граєш на басі? — спитав Макар Кайтека.

— Випадково ні, — спокійно відповів Кайтек і глипнув на Малого. — А ти наче на гітарі граєш? — звернувся він до Макара.

— Трохи.

— Кайтек колекціонує автобусні кінцеві, — швидко втрутився Міколай. — Узагалі більшість він уже зібрав.

— Круто! Серйозно?! — зацікавився Макар. — І що ти з ними робиш?

— Та ну! Не пали мене, бо ці добрі люди ще вирішать, що я якийсь псих! — розсердився Кайтек.

— Я пожартував. Він колекціонер слоганів.

— Радше афоризмів.

— «Колядка-бенд — зимовий тренд», — запропонував дідусь Амадей.

— Непогано! — Кайтек потроху знаходив з ним спільну мову.

— Актуально, бо ми саме з репетиції.

Але Міколай вирішив, що сказано вже достатню, і нема чого затягувати цю дурну ситуацію. Окремо Макар і Кайтек — чудові друзі, але коли вони разом, він сам із задоволенням утік би світ за очі. Він не міг їх поєднати. Не знав, як це зробити. Та й нащо, зрештою? Макара цікавила лише гітара, Кайтека ця тема дратувала. Безвихідна ситуація. А на додачу, ще й дідусь Амадей, наче хотів його остаточно добити, сказав:

— Може, ви би прийшли до нас після свят? Я печу найкращий маківник на цьому березі Вісли.

Малому аж мову відібрало. Але Кайтек лишився при здоровому глузді:

— Чесно?! Домашній маківник?! Така смакота, де маку більше, ніж тіста?! Просто супер! Моя стара, тобто мама, ніколи нічого не готує. У нас усе магазинне.

— Прожуй спочатку! — дорікнув йому Міколай.

Кайтек швидко проковтнув черговий шматок.

— То коли? Перший день після Різдва?

— Будемо раді бачити, правда, Дареку? — дідусь звернувся до Макара.

— Звісно. Обов’язково приходьте.

— То веселих свят!

— Веселих свят!

— Він назвав його «Дарек»? — зацікавився Кайтек, коли вони попрощалися. Міколай лише знизав плечима. — То він не Макар? — допитувався той.

— А це має якесь значення?! Макар, не Макар?! Кого це хвилює?!

— Ти чого злишся?

— Бо ми тут стільки стовбичимо просто так! — буркнув Малий. — Я мав допомогти поприбирати. Мати знову кричатиме.

На Кайтека мати ніколи не кричала. Може тому, що вони досить рідко бачилися. Але ж він не був настільки дурний, щоб повірити Міколаєві. Йшлося не про втрачений