Читати книгу - "раКУРС"

— Можливо, як-то кажуть, «у сім’ї не без виродка»?

— Якби ж то так, але такі розмови чую й від інших.

— Женю, я так скучив за вами, — каже Антон, — збираюсь якось приїхати в Луганськ, щоб вас побачити. Як тільки затихне повністю, одразу до вас! Обіцяю! Ось тоді ще поговоримо.

— Якщо будеш їхати в Луганськ, то привези мені дві фотки, — прошу його, — ту, де ми з Любою, і де втрьох. Зможеш роздрукувати?

— Звичайно! Я тоді їх на комп скинув, тож роздрукую й привезу.

Про всяк випадок питаюся про Любу.

— Та я казав, що нічого не знаю, — якось нервово каже він. — Давай, приїду — ще поговоримо!

Антон відключив мобільник, а я знову лишився в роздумах. І чому мені здається, що він щось від мене приховує?

Уже кілька днів тільки й розмов про те, що незабаром підемо в рейд на звільнення Луганська по трасі Хрящувате — Новосвітлівка. Не знаю, звідки пішли такі чутки, але від них усі стали схвильованими й у піднесеному та збудженому настрої. Від таких новин у мене починає все дрижати всередині. Невже я незабаром ступлю ногами на рідну луганську землю?! І тут мене починають мучити сумніви, чи візьмуть мене в рейд? Бійців потрібно чимало, бо завдання одне з важливих: відрізати Луганськ від постачання технікою з Росії через Ізварино.

«Буду сподіватися на краще», — втішаю сама себе.

— Чому така схвильована? — спитав мене один із бійців. — Чи, бува, не наклала вже в штани?

— Свої піди перевір! — кидаю я йому і йду подалі.

Як завжди, айдарівці у своєму репертуарі! Один шукає холодну воду, інший варить чай, одні невдоволено варнякають, що не готуємося до рейду, інші кажуть, що то лише чутки. Одні посідали кружком і ріжуться в дурня, хтось обливається водою й пирхає від задоволення, інші роблять селфі на мобільник, хтось загубив зарядний пристрій від телефону й тепер ходить допитується, чи, бува, не дав кому й сам забув. Усе як завжди. А буде команда вирушати, цей мурашник за мить перетвориться на потужну єдину силу.

Мені зателефонували з родини, яка має прийняти до себе моїх дівчаток, і поцікавились, чи я сама їх привезу, чи потрібно буде їхати в Харків за ними. Що я могла сказати? Відповіла, що ще достеменно не знаю й подзвоню пізніше.

Зателефонувала виховательці, щоб дізнатися, як там мої крихітки. Вона сказала, що дітям подобається й усе в них добре.

— Можете дати Лізі слухавку? — спитала я її.

— Якщо зараз вона не спить, то я покличу, — відповіла дівчина. — Не відмикайтеся.

За мить чую в слухавці рідненький голосочок.

— Мамо, це ти? — питає Ліза.

Серце щемить від того голосу, я радію й ладна від чулості розплакатися.

— Так, моє сонечко, це я, твоя мама. Як ти? Як Маринка?

— Нормально. Ми скучили за тобою!

— І я за вами! Лізонько, ти вже налаштована йти до школи? Хочеш у школу?

— Хочу. А ти мене відведеш у перший день?

І тут я не знаю, що їй сказати! Брехати дитині не можу, тому відповідаю, що постараюсь.

— Значить, не відведеш! — ображено каже Ліза. — Я так і знала! А хто мені зав’яже бантик на голові? Хто?

Я ненавиділа в дитинстві бантики, тому не привчала до них дівчаток, а тепер Ліза заговорила про бантик.

— Хто тебе поведе в перший клас, той і зав’яже бантик. Чи велика проблема?

Я намагаюся говорити з нею весело, але Ліза вже нервово схлипує.

— Усім дівчаткам мами зав’яжуть бантики на волоссі, а я буду не така, як усі! І на мене будуть тикати пальцями!

Я чую, що Ліза на грані істерики, і справа тут навіть не в бантику — дитині не вистачає материнської турботи.

— Сонечко, я зроблю все можливе, щоб провести тебе до школи першого вересня. Ти тільки будь розумничкою й дочекайся мене. Добре?

Здається, подіяло. Ліза трохи заспокоюється й просить обов’язково супроводити її до школи. Після розмови з донькою на душі стало сумно.

— Чого зажурилась? — спитала мене Надія.

Розказала про розмову з дитиною.

— Тобі потрібно було купити їй мобільник, — каже жінка. — Принаймні ти б могла частіше з нею спілкуватися й дівчинка б не так сумувала.

— Так. Це було нерозумно з мого боку, — промовила я задумливо.

— Що саме?

— Не додуматися купити дитині мобільний телефон.