Читати книгу - "Green Card"

Сонце різонуло ножем. Декілька хвилин не бачу нічого, крім яскравих кілець. Холодно. Босі ноги шкопиртаються, тягнуться по пилюці. Навздогінці біжить зграйка дітей. Шпурляють каміння, аж поки похмурий гевал не гаркнув до них.

Єдина доріжка вилась між закіптюжених хиж. Обідрана коза смикала чахлі кущики, спинаючись тоненькими ніжками. Здоровенний волохатий собайло розвалився на шляху. Шерсть залипла брудними ковтунами, стирчать кетяги реп’яхів. Пес навіть голови не підняв. Я ледь тягнувся між муслімами. В голові шуміло й підвертало.

Звернули вбік. Потягло лайном і дохлятиною. Пара поворотів у вузеньких закапелках – й опинились перед невеликим горбком. Там чорніє широка діра з лядою із товстої арматури. Таліб опустив хистку драбину. Я гепнув униз, наче мішок.

Ляда брязнула. Намацав вогку, слизьку стіну. Тепер можна відсапатися. В голові не так дзвенить. Ці скоти здерли з мене одяг й накинули якесь вошиве рам’я. Я ліг, притиснувшись до прохолодної землі. Щось швиденько задріботіло по лиці. От падло…

Привстаю на ліктях, у протилежному куті заворушилась купа дрантя. Намагаюсь відповзти, руки сприсають, підламуються. Сягнув рукою до ноги, де кобура. А хріна… Рам’я знову заворушилось, і звідти видобувся мертвяк. Темна шкіра міцно облягала вилиці, чорні очі блискотіли під злиплими пасмами довгого, ніби кінський хвіст, волосся. Почвара підсунулась ближче. Від смороду аж подих перехопило.

– Американець?

– Морпіх. А ти?

– Рейнджер. Який зараз місяць?

– Квітень.

– Значить я тут чотири місяці. Тебе як звати?

– Ден. А ти?

– Бен Моус.

Я помалу підвівся, обіперся на стіну. Посунувся ближче.

– Не підповзай. Від мене несе гірше, ніж від полкового нужника.

– Похер. До смердоти я звиклий. Весь Афганістан суцільний нужник.

– Он в той кут не сідай. Там у нас санвузол.

– А що, навіть горшка не дають?

– Ага, ще й туалетний папір. Одне гарно – сюди сонце не дістає.

– Жерти кидають?

– Помиї ллють, шкурки з дині. Спускають глечик з водою.

– Нормально. В «boot camp» і менше перепадало.

Бен осміхнувся. Блищали тільки очі й зуби.

– Гатили?

– По ребрах й під дих. Не так щоб серйозно.

– Переді мною з одного хлопчини шкіру здерли, лишили висіти на тину. Він довго кричав.

– От суки…

Бен замовк. Я й собі лежав. Чорт знає, що воно за хлопець. Сповідатись не збираюсь. Світла пляма від дірки повільно мандрувала багнистою підлогою. Дрижаки били, наче в пропасниці.

Так до ночі. Згодом тьма трохи розвіялась – здоровенний місяць заблискотів прямо над головою. Кишлак заснув. Коли-не-коли гавкне пес, глухо мекне вівця.

Згодом тишу розітнуло надсадне виття. Вовки! Поза шкірою продерло морозом. Не від страху. Краще вже до них, з ними. Прогнатися б навкруги цього глинобитного срача, передушити, порвати бородатих на шматки. В горлянці клекотало. Щось рвалось на волю, розпирало груди. Свастя боляче врізалось у шию.

І я завив. Голосно й хрипко, як ті, на волі.

Хотілося танцювати, стрибати в ямі від втіхи. Собаки підхопили й забрехали всіма голосами. Зверху затупотіло. Постріл сухо ляснув у крижаному повітрі, за ним другий, потім автоматна черга. Вузький промінь ліхтарика поблукав по дну й стінах зіндана. Таліб просунув руку через прути, посвітив. Підійшов ще один. Поджеркотіли й пішли. Гармидер стих.

Я скрутився під стіною. Що за чортівня? Цей шалений напад злякав мене самого, але тіло грало невідомою втіхою. Бен сидів, міцно обхопивши коліна кістлявими руками. І усміхався, наче диявол.

– Е, та ти, виявляється, еналоші[87]!

– Хто?

– Мій народ так це називає.

– Який народ? Мужик, я розумію – давно сидиш, усякого набачився, але з котушок злітай у своєму куті.

– Я діна. Білі називають нас навахо.

– Тоді я – українець.

– Так і думав, що ти з корінних. От тільки племені такого не чув.

– Це народ такий. В Європі.

– Хм, а начебто схожий на корінного. Добрячого ти шороху наробив. Вовки подумали, що їх брат пробрався до кишлаку й овець дере. Чув, як на підмогу ломонулись?

– Хоч би ті скоти не застрелили жодного…

Ми мовчки вслухались у далекі голоси. Потім усе стихло.

Займався світанок. У ямі стало темно, холодрига скувала тіло. Десь кукурікнув півень. Я скрутився, впав у забуття. Марилось, що лежу вдома, нам припало пасти, й Кукла кличе. Кинувся, наче від копняка. Уже геть розвиднілось, й справді ревла корова. Бен не рухався. Потягло свіжим гноєм і димом.

Живіт різало наче ножем. До ребер не можна торкнутись, шкіра суціль чорно-синя. На голові здоровецька гуля, око запливло. Кожен рух витягує жили.

Спробував підвестися, тримаючись за стіну. Коліна трусяться, спина щемить, у паху горить вогнем.

Обходжу смердючий зіндан, рухаюсь по стіні. Бен прокинувся й дивиться на мою «зарядку».

– Harum zadeh[88]!

Над діркою з’явився гевал з автоматом, тицяє стволом. Мабуть, треба сісти. Я сповз на землю. Бородач прив’язав погнутий мідний глечик до мотузки, опустив униз. Бен цибнув, наче на здобич, швиденько відв’язав посудину. Таліб витяг мотузку.

Потім розстебнув штани й надзюрив прямо в зіндан, намагаючись поцілити в нас. Це його страшно розвеселило. Скот придуркувато гиготів, струшуючи, зав’язуючи брудні штани. Натішившись, пішов, щось мугикаючи.

– Ослотрах. Він таке виробляє кожен ранок.

– Був би ніж.

– О, ми б уже підходили до Кемп-Лезернека.

– Любиш це діло?

– Ножі? Навахо раніше носили їх у кожній складці одягу.

– Я з дитинства читав про вас. Чув такого письменника – Джеймс Віллард Шульц?

– Той, що «Ловець орлів» написав? Читав, гарно написано.

Ми довго теревенили.

– У нас у резервації сухий закон, а то наші спиваються на раз. Своя поліція, суди, територіальне управління. Наче держава в державі. Але жити тяжко, бракує роботи.

В одного роду чисто навколо будинків і гроші якось заробляють, а інші закидаються сміттям по шию і тільки з туристів гроші канючать.

– В тебе є брати, сестри?

– Ні, я сам.

– І я сам.

– Чим займався до флоту?

– Відучився в університеті.

– Серйозно? Закінчив університет і завербувався? Ну й дивак!

– Виграв грин-кард, вирішив пожити в Штатах.

– На кого вивчився?

– Викладача географії.

– Круто. У нас завжди вчителів не вистачає. Якщо й з’являються, то якісь дурні.

– А що так? Платять мало?

– Нормально. Ще й громада додає. Не хочуть, непрестижно. Та й мову бажано знати. А білі мову навахо вчити не хочуть.

– Я завжди хотів. Ще як фільм подивився – отой, про радистів