Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

зразу ж — Георгіос. Вони кинулися до Петра, та вмить розбіглися: на лівому екрані було добре видно, як вони гасають під Куполом, щось розшукуючи, а він усе стояв навколішки і з люттю гатив чи то по монорейці, чи то по пелюстці. Раптом у мене виникла безглузда думка: він б’є кулаком. І Адам, і Георгіос, і він мовчали, ми чули з динаміків лише їхнє уривчасте, голосне дихання. Права пелюстка вже зупинилася, між нею і лівою зяяла щілина півтора метра завширшки. Потім ми побачили, як біля нього з’явився Адам із обрізком труби, як вони вдвох намагалися тією трубою підважити пелюстку. Їм ізсередини допомагав Георгіос. Однак труба раз по раз зіскакувала, а до схід сонця лишалось обмаль часу. Тоді Адам, схопивши його за руку, почав затягати в Купол, проте Петро, незважаючи на Те, гатив і гатив по монорейці тепер уже й справді кулаком. І коли невидимий промінь зблиснув на верхівці Купола крижаним блакитним сяйвом, метушня біля лівої пелюстки враз припинилася. Ми побачили, як вони втрьох нахилилися над монорейкою, наче й не було багряної смуги, яка поволі, але невпинно сповзала по Куполу донизу, проникла вже всередину й висвітлила Телескоп — до землі їй лишалося зовсім небагато. І коли верхівка Купола вже палала яскраво-жовтим, ліва пелюстка несподівано рвонулася вперед, і в якусь невловиму мить він устиг штовхнути Адама до Георгіоса через щілину, що стрімко затягувалася. Пелюстки зіткнулися, вимкнулися сирена та аварійне табло, і в неймовірній тиші ми побачили, як освітлений сліпучо-голубим сяйвом почав поволі розповзатися на ньому його старий зелений скафандр. Це тривало цілу вічність, і цілу вічність за моєю спиною протяжно, благаючи, кричала Маша і ніхто не заспокоював її…

Минуло вже вісім років відтоді. Майже всі ми, екіпаж Богумила, тепер на Шістнадцятій. Це рай із зеленими луками, тінистими дібровами й тихоплинними прохолодними річками. Ми майже всі тут, крім Адама і Маші. Адам пішов із Служби Кільця, й ми вже давно не знаємо, де він. Маша вже третій термін на Шостій — немислимо, але їй дозволили це. Чим вона змогла переконати всіх? Один час Станцію хотіли назвати його ім’ям, та ми були проти, певні того, що це не сподобалося б йому: як не як, а ми знали його краще за інших, бо ж прожили разом кілька місяців.

Згодом ми довідалися, що він був командиром “Антея”, який стартував із Сонячної системи тоді, коли я, Богумил, Адам і Маша пішли лише в школу. Це був перший наддалекий кидок у великий космос. Незважаючи на те, що він був молодий — усього двадцять сім років, “Антей” довірили йому. На той час у його послужному списку значилася Вісімнадцята зоряна, два розвідувальних польоти у Дев’яносто дев’ятий сектор середнього космосу і врятування експедиції Круминьша…

На півдорозі “Антей” потрапив у поле тяжіння чорної діри і ледве вирвався, витративши на маневри майже все пальне. Поблизу “пастки” загинула половина екіпажу. Ті, хто залишився живими, повернули назад, майже не сподіваючись долетіти додому. Комп’ютер підрахував тоді, що на рештках пального, економлячи на всьому, навіть на освітленні кают, їм летіти до Землі вісімнадцять років. Звичайно, якщо за ці роки нічого не станеться на трасі.

Шість років “Антей” із погашеними бортовими вогнями висів у порожній німотності, освітлюваний лише тихим сяєвом зірок. Шість років, підходячи до ілюмінаторів, п’ятеро вцілілих зорельотчиків бачили одні й ті самі сузір’я, одні й ті самі плями сріблястого зоряного пилу, І двоє не витримали… І ще шість років він з двома членами екіпажу вели корабель, який поволі вмирав. Потрібно було повернутися що б то не було, повернутися, аби розповісти про “пастку”, про те, як можна вирватися з неї, адже вони були першими, кому вдалося врятуватись.

На тринадцятому році почалася необоротна реакція в окислювальних баках, і вони втрьох намагалися, на щось неймовірне сподіваючись, згасити її… Він опритомнів на десяту добу після вибуху. Опритомнів від голоду й болю. Двадцять п’ять метрів — рівно стільки між машинним відділенням і рубкою на суднах типу “Антей” — він повз дві доби, втрачаючи свідомість через кожні десять хвилин. Він нікому не розповідав про це. Усе це автоматично фіксувалося датчиками і вносилося до вахтенного журналу електронним секретарем. У рубці, в боксі життєзабезпечення екіпажу, була запакована в герметичні пластикові мішки їжа. Та коли він доповз, виявилося, що взяти її своїми попеченими, скаліченими руками не міг…

Дев’ять днів по тому, сидячи навкарячки перед дзеркалом, він сам собі накладав шви на обличчі й. грудях…

А потім було ще дев’ять років мороку, тиші й самотності, коли він навчився не спати по кілька діб, рятуючись від галюцинацій і божевілля. Щоб не розучитися говорити, він двічі на день сідав перед дзеркалом і примушував себе розмовляти з самим собою.

Він повинен був повернутися ще й тому, щоб розповісти про необоротну реакцію в окислювачах, про те як усе починається і що треба робити далі.

…На двадцять другому році польоту “Антей” виявила Тридцять третя станція Служби Кільця, яка чотири роки вела його, забезпечуючи енергією. Потім назустріч кораблю вислали пором.

На Базі він відмовився негайно вирушити на Землю. І йому дозволили лишитись. Можливо, він хотів трохи оговтатись, звикнути до людей. Там він прожив п’ять місяців, поки до нас, на Шосту, не послали Красаускаса. Другий пілот напередодні звихнув ногу, і він умовив головного диспетчера вписати до польотної картки його.

Так він опинився в нас…

Бувають хвилини, коли тут, на Шістнадцятій, я виходжу вночі з Блоку, йду до лісу, сідаю на траву й, обіпершись спиною об стовбур дерева, дивлюся вгору. І тієї самої миті, коли зникає час, мені починає здаватись, ніби я чую тихий, загадковий, кличний шелест Безмежжя, і я сиджу так, розмірковуючи над життям, аж поки зірки в мене над головою починають згасати й величезне темно-фіолетове шатро світлішає…

Леонід Петровський
ЛЮДИНА ЧЕРГИ[12]
Оповідання

Нарешті Пантелеймон вийшов зі свого офісу. Позаду робочий день, скляні двері під бетонним крилом дашка над східцями, а попереду — ліворуч і праворуч — весна. Паморочливою духмяністю просоталося все: дерева, повітря, небо.

Порада Пантелеймон Григорович — це його прізвище, ім’я та по батькові, а Пантелеєм чи Пантієм, залежно від настрою, називає його дружина Нюра — мрійливо примружив очі: “Весна! Знову весна. Це ж яка вже в моєму житті? Гай-гай, сорокова…”

Він кілька разів глибоко вдихнув запашного повітря і розпочав свою улюблему роботу — роздуми. Сьогодні