Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

Птеродактиль Свята Амелія вхопила мене за руку й повела до будинку.

Я міг би розповісти багато такого, від чого в кожної нормальної людини волосся стає сторч. Наприклад, на обід там подавали печеню з коників (їх уполювала наша знайома Свята Амелія, що служила у Вергілія економкою). А в розважальній програмі на мою честь п’ятеро вправних тапірчиків будували піраміди, книжкова шафа цитувала Франсуа Війона:

…Нас мочить дощ, проймає кожен м’яз,

І сушить сонце в променях палких,

І хижаки дзьобають раз по раз,

Рвуть волоски з борід і вій брудних…

Та коли на імпровізованій сцені залунали перуанські пісні у виконанні чоловічого хору з дев’яноста дев’яти низькочастотних генераторів, терпець мені урвався:

— Це ж справжнісіньке пекло! — скрикнув я. — Боже збав! Пекло тут по сусідству.

Нехай читач дарує мою нерозважність, але через хмільне бургундське вино мені таки добре загули в голові джмелі, і я бовкнув:

— Невже? Цікаво було б там побувати.

Пригадую ніби в тумані, як ми увійшли до якоїсь камери з написом “Пеклотрон”, натягли на себе блискучі костюми, відтак щось клацнуло, зашуміло, пропливли багатоколірні спіралі, й невдовзі запахло…

Відгонило сіркою і смолою. Протерши очі, я побачив, що стою в довгому темному коридорі. Вздовж стін акуратно вишикувалися великі, вкриті кіптявою казани. Чувся брязкіт і гуркіт важких ланцюгів. Всюди метушилися чорні волохаті створіння з довжелезними дерев’яними вилами в руках. “Ой, леле, то ж чорти!” — майнуло в голові. Кожен із них мав елегантні ратиці, хвіст, вкритий тонкою та довгою шерстю, і роги сантиметрів із чотирнадцять завдовжки. Понад дверима висіла велика дошка з написом:

“Автоматичний душовитискувач”

Скорочено “АД”

Дев’ятий сектор “Страшні грішники”

А також гасло:

“Не допустимо доброго матеріалу до чистилища”

Везувій

Удвох із моїм провідником Вергілієм ми пробиралися поміж казанами. Звідусіль тхнуло вареним і смаленим. Біля кожного казана стояла скринька з інструментом для тортур — обценьками на зуби, бляхарськими ножицями, лещатами на суглоби тощо. А над ними прибито таблички. Я заходився читати:

“Вольтер — худючий і глумильник”

“Жорж Санд — ані чоловік, ані жінка”

“Данте — писав твори, що компрометують нас”

“Ангел Р. — нечуваний диявол!”

“Ампер — вигадав силу струму”

“Байрон — сякий-такий віршомаз!”

“Алонсо — водій міського автобуса”

“Ван Гог — гукнув, що йому все байдуже”

“Паганіні — грав на чомусь”

“Ньютон — поширював чутки, ніби яблука притягають Землю”.

Мені аж дух сперло. Я відчув, що серце мало не вискакує з грудей.

— Невже це про славетного фізика? — пробелькотів я, трохи отямившись.

— Тут усі лише справжні. І, будь ласка, не питай дурниць.

Враз мені на думку спала одна ідея.

— А чи не можна було б?..

Вергілій заперечливо покрутив головою і вказав на напис:

“Балакати з матеріалом і дратувати його заборонено!”

— Але ж, друже, це було б нечуване інтерв’ю!

Вергілій підійшов до найближчого сатани, що вмостився в ультрамариновому кріслі, й щось прошепотів тому на вухо. Кілька хвилин Вергілій, здається, переконував у чомусь нечестивого, вимахував руками, потім обидва подались у мій бік. Я вчув лишень останні Вергілієві слова: “Зроби ласку моєму приятелеві, адже ти не втратиш свого підопічного”.

Добре завченим жестом чортяка занурив довгі вила в казан і заходився енергійно порпатися, я. к ото за моїх дитячих років пекар Джованні перемішував варениці. На поверхню неквапом і знехотя випірнув сам Ньютон (його обличчя я одразу ж згадав із шкільного підручник ка фізики).

З поваги я мусив почати першим:

— Сер, я гадав, що ви вмерли. У відповідь той лиш зареготав.

О ти, лересічний читачу, і ви, популяризатори, вчені фізики, я чув самого Ісаака Ньютона! Запам’ятайте, будь ласка, й перекажіть іншим, що славетний фізик має густий, трохи стомлений голос і щирий заразливий сміх.

— Я помер понад двісті п’ятдесят років тому. Цей факт не викликає в мене жодних сумнівів. А ви живі?

Те запитання, поставлене з майже дитячою прямотою, подіяло на мене, наче вибух бомби. Десь із хвилину не міг опам’ятатись. А й справді, живий я чи ні? Тут з усіма підставами всяк може запевняти, що живий. А втім, чи можливо це стверджувати, коли перебуваєш у пеклі? Я озирнувся на Вергілія. Той кивком голови розвіяв усі мої страхи.

— Живий. А що?

— Так просто. З дитинства маю допитливу вдачу, — кинув Ньютон.

І знову зайшовся дзвінким сміхом. Із найближчих казанів вигулькнуло кілька голів і витріщилися на нас.

— Одразу важко повірити у ваші слова. Лишається тільки додати, що ви живете у двадцятому столітті й на старенькій матусі-землі не маєте ями метр завширшки та два завдовжки, хреста й скромної епітафії від товаришів?

Я намагався будь-що пригадати, чи й справді не маю тих атрибутів. Але згадати так і не зміг.

— Тут, мабуть, якесь непорозуміння, — боязко почав я. — Адже я справді з двадцятого століття. Більше того, пригадую, як ще вчора був нагорі, себто є Європі, поснідав шинкою з яєчнею. Не вірите? А на обід — спагетті в томатному соусі, смачні нівроку… Потім гостював у Вергілія, де тапірчики будували всілякі піраміди. Відтак подолав простір…

— Годі! — урвав мене Ньютон. — Я, може, не дуже тямлю в отих спагетті та геометричних фігурах якихось там тапірчиків, але щодо простору тут діло зовсім інше. Не забувайте, як-не-як я перший пов’язав час із простором. Тож подібні слова — чистісінька вигадка.

— Не вірите? А коли додам, що там, на Землі, є радіо, телебачення, автомати на приготування кави, електрика. Натиснеш вимикача, і засяє світло у 50, 100 ват, залежно від потужності лампочки! Та й ще сила-силенна всілякої техніки: трамваї, літаки, комбайни, міксери, космічні кораблі…

— Які, які кораблі?

— Космічні. Для польотів на Місяць, Марс… Прогулянок із однієї планети на іншу. Вже й “Тайме” цікавиться, чи скоро буде Луна-парк на Місяці.

— Наївне дитя. Ні про який парк і мови не може бути. Адже на Місяці нема атмосфери. А яка сила рухає ті міжпланетні… візки?..

— Доки не подолають земне тяжіння, космічні кораблі рухаються з допомогою ракетних двигунів. Потім…

— А тоді?

— За інерцією. Відома річ, де нема опору, тіло перебуває в стані рівномірного руху…

— Та це ж мій закон! Гей ви, чуєте, що діється, нині за моїми законами літають на інші планети. А що робиться із силою?

— Сила лишається незмінною: F = ma.

— Невже люди пам’ятають його ще й досі, га?

— Цей закон знають навіть діти.

— Не може того бути. Зізнайтесь, ви пожартували. Де ж