Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

— Лікарю, але як на вашу думку, він житиме? — допитувався Відаль.

— Щодо цього, то жоден медик, свідомий власної відповідальності, не скаже вам напевне… — мовив той і лиховісно додав: — Але існують способи контролювати таку ситуацію. Безперечно, існують.

Аж тут Відалеві здалося, що колись він уже бачив лікаря Каделаґо — чи ще когось, хто всміхався, коли сумував, — чи, може, та зустріч йому наснилася.

Слідом за понурим Каделаґо друзі дійшли до ліфта.

— З цим типом ми не домовимося, — прошепотів Відаль Реєві.

— А як із ним розмовляти, коли ми ні бельмеса не тямимо в медицині? Розумієш, ми з іншого світу.

— На щастя.

«Чоловік живе собі, такий певний, — думав Відаль, — і навіть у розпал війни гадає, що лихо спіткає когось іншого, та щойно помре його друг (чи просто скажуть йому, буцім той може померти), як усе довкола робиться ірреальним». Усе змінювалося, неначе в театрі, коли кольоровий диск обертається перед прожектором. Сам лікар Каделаґо, ця невідповідність його слів та виразу, і голова, схожа на круглий гарбуз, у який ставлять запалену свічку, щоб вечорами лякати дітисьок, — усе здавалося фантасмагоричним. Відаль відчув, як занурюється в кошмар, а точніше — як ціле життя його вже віддавна стало кошмаром. «Але ж є Неліда», — нагадав він собі і трохи підбадьорився, та невдовзі його наздогнала думка: «Це ще хтозна». Тим часом знову заскімлив Данте, покинутий сам на сам зі своїми нудотними жалощами:

— Чого ми так довго? Чого не пішли одразу? Мені тут не подобається.

«Та він же старий», — подумав Відаль. Старіння набрало обертів, і мало що в Данте лишилося від колишнього Відалевого друга; останнім часом він перетворився на докучливе, вередливе створіння, якого терпиш побіля себе з вірності давнім звичкам.

— Вам усім уже виповнилося шістдесят? — запитав у ліфті Каделаґо.

— Мені ще ні, — миттю відповів дон Ісідро.

Вони вийшли на п’ятому поверсі. «Данте слушно каже, — знову подумав Відаль, — мені й самому тут не подобається. Як згадаю про ту свободу, яка лишилася там, назовні — аж страх бере, наче втратив її безповоротно».

— Ось його палата, — показав лікар.

Обабіч коридору були палати на два або чотири ліжка, розділені білими ширмами. Друзі увійшли, і Аревало підняв руку. «Добрий знак», — подумав Відаль, хоч і помітив темні широкі смуги, які спотворювали товаришів вид. Друге ліжко стояло вільне.

— Що сталося? — запитав Рей.

— Я піду обійду пацієнтів, — озвався лікар. — Ви мені не хвилюйте його. Поговоріть, але не хвилюйте мені його.

— Віддухопелили мене, Рею. Мало душу не витрясли, — пояснив Аревало.

Його обличчя розтинали дві подряпини. Одна, темніша, западала десь попід вилицю, друга, багряна, оперізувала чоло.

— Як ти почуваєшся? — спитав Відаль.

— Болить. Не тільки обличчя, ще нирки. Я впав на землю, і тоді мене кóпали. Лікар каже, що стався внутрішній крововилив. Дає мені оці таблетки.

Пляшечка стояла на нічному столику, між годинником і склянкою води.

Відаль сказав собі, що годинник цокає особливо нетерпляче; згадав про Неліду: ця невблаганна секундна стрілка якось пов’язалася йому в думках зі страхом через відсутність дівчини, і Відаль посмутнів.

— Чому це сталося? — запитав Рей.

— Я думаю, це спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.

— Як цуценята, — сказав Відаль. Аревало усміхнувся.

— Якби ця дівка не верещала, вони б тебе не побили, — припустив Данте. — Це ж відома річ — жінка провокує. Завжди винна вона. Завжди від неї летить перша іскра.

— Не перебільшуй, — відповів Аревало.

— Данте нагадує мені тих дідків, які в усіх нещастях підозрюють протилежну стать, — зауважив Відаль. — І що молодша жінка, то сильніше її ненавидять.

— Щодо мене, я не винувачу їх у тім, що вони жінки, — висловився Леандро. — Тільки в тім, що вони молоді.

— Молодість має свої переваги, — заперечив Аревало. — Вона безкорислива. Чому? Не знаю, може, тому, що молодим бракне досвіду, чи тому, що вони ще не призвичаїлись до грошей.

— Можливо, гроші їм не потрібні, — припустив Відаль, — бо в них і без того ще ціле життя попереду.

— Натомість для стариганів, — сказав Аревало, — це єдина радість у житті.

— Єдина? — перепитав Відаль. — А як же захланність, манії, егоїзм? Ти бачив, як чахнуть вони над тим огризком життя, що їм залишився? Як по-дурному бояться переходити вулицю?

— Всю молодь я не осуджую, — втрутився Рей. — Дайте мені дівчисько — я її, як то кажуть, із кісточками зжеру, а раптом нападуть якісь малолітні вишкребки — то захищатимусь по-своєму, по-пенсіонерському: