Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Якби ти кохав мене, то не мучив би і не утримував у себе силою, – промовила дівчина і, повівши плечем, скинула його голову. Але Аяз утратив над собою контроль – схопив Яринку й, обнявши міцніше, почав цілувати. Дівчина спочатку спробувала вирватися, але потім перестала, немов здалася, а коли Аяз трохи послабив обійми, спритно вивернулася з його рук, схопилася і відбігла до виходу з намету.

– Ось що, Аязе, більше не клич мене вечеряти, – попросила Ярина і, схопивши своє взуття, швидко вийшла.

Аяз зітхнув. «Я сам винен, бо був надто жорстокий і нетерплячий!» – подумав мурза.

Наступного дня Аяз прокинувся пізно, із відчуттям досади від того, що вчорашній вечір закінчився не так, як він сподівався. А тут іще слуга подав йому листа від матері, який привезли вранці, від чого у мурзи остаточно зіпсувався настрій – не ладив він із матір’ю, бо вона часто намагалася нав’язати йому свою волю.

Його мати Ільназ-султані[34] була дочкою покійного хана Газі Ґерая.[35] Ільназ народилася після смерті хана, а коли підросла, то рідня видала її заміж за Шагін-Тимур-бея, батька Аяза, який був тоді простим мурзою. І це було великою честю і показником впливу роду Мансурів. Але сімейне життя не склалося – дещо пізніше Шагін-Тимур одружився вдруге з користі, чим завдав Ільназ тяжку образу: проти звичаю було, одружившись із султаншею, брати другу дружину. Та й узагалі – тільки близьке споріднення з ханом Бахадиром Ґераєм,[36] якому Ільназ доводилася двоюрідною сестрою та ще й свояченицею (хан був одружений із її старшою сестрою), врятувало Шагін-Тимура від різанини,[37] вчиненої ханом Мансуром за їхню зраду. Але Шагін-Тимур знехтував навіть цим. Ображена Ільназ не розлучилася з чоловіком, на що мала повне право, а пішла жити в ханський палац, прихопивши з собою сина, який і став її єдиною втіхою. Але коли Аяз підріс, то перебрався жити до її невдячного чоловіченька – тільки батько міг забезпечити хлопчикові чоловіче виховання.

Зітхнувши, Аяз незадоволено почав читати. Мати докоряла йому довгою відсутністю і вимагала, щоб він негайно явився додому. «…Уже скоро почнеться зима, а ти ніяк не полишиш степи, сину мій. Гюльнур тужить за тобою, нервує. Рада повідомити тобі, що незабаром Аллах нагородить тебе сином, тому ти зобов’язаний бути вдома…» Аяз у сильному роздратуванні відкинув листа, навіть не дочитавши його до кінця.

Одружився мурза минулого року, і цей шлюб повністю влаштувала його мати, розраховуючи, що породичатися з родом Яшлау[38] буде корисно. Аяз був не в захваті від цього, але все ж погодився. Тому, бажаючи догодити майбутньому тестеві, Аяз покинув свій невеликий гарем і купив будинок у Феррах-Кермені,[39] щоб оселитися там із Гюльнур, яка б не витримала кочового життя. Те, що дружина виявилася вродливою і ніжною жінкою, звичайно скрасило досаду мурзи, але ненадовго – Аяз швидко нудився поруч із Гюльнур і навесні втік до свого улусу.

«І з якого це дива вона вирішила, що в мене неодмінно народиться син?! – думав Аяз. – А що мені тепер робити з Яриною? Мама буде дуже незадоволена. А втім, я ж не з султаншею одружився і маю право завести наложниць. Ех, треба їхати додому!» І він відправився до Ярини, щоб наказати їй збиратися в дорогу.

Ярина, сидячи на подушках, задумливо розчісувала волосся і навіть не помітила, що увійшов Аяз і завмер біля входу, задивившись на неї.

Волосся Яринки спускалося нижче талії і вкривало її, неначе зіткане з золота й вогню покривало. Мурза милувався, як руді пасма переливаються, струмують під гребінцем, наче вогняний потік. Дівчина озирнулася, і в Аяза прискорено забилося серце – на тлі рудого волосся її шкіра здавалася золотистою, а зелень очей ще яскравішою. Він підійшов до Ярини й опустився на коліна, рвучко обняв її за стан і зарився обличчям у її волосся. Ярина напружилася в його руках, спробувала вивільнитися, але він силою утримав її в обіймах і притулився до її шиї поцілунком.

– Тобі треба збиратися, Ярино, ми від’їжджаємо, – опанувавши себе, промовив Аяз.

– Ти відвезеш мене додому? – стрепенулася дівчина, і очі її засяяли.

– Ні! Ми поїдемо зимувати в мій дім у Феррах-Кермені. Завтра нам необхідно вирушати, – сухо мовив Аяз і відвернувся, щоб не бачити її смутку. – Так що приготуйся! – і вийшов.

Ярина зітхнула і, накинувши кожушок та покривало, попрямувала за околиці улусу, щоб побути на самоті. Але не вийшло – за нею слідував нукер, якого приставив Бійтемір. Взагалі старий робив усе, щоб не давати їй спілкуватися з іншими невільниками, а особливо з українцями, побоюючись, що бунтівна дівчина втече з їхньою допомогою. Втім, для самої Ярини це було краще – їй болісно було бачити, як земляки страждають у неволі. Адже цим людям жилося гірше, ніж їй. Проте рабів було небагато, бо не кожен міг дозволити собі залишити захоплених бранців, воліючи отримати за них гроші.

«Що чекає мене далі? Ось таке життя?» – похмуро думала Ярина, затуляючи ніс покривалом, бо від кибиток потягнуло гноєм – не