Читати книгу - "Антирадянські історії"

2 мільйонів осіб. За твердженням головного редактора літературного журналу «Простор», казахстанського поета і прозаїка Валерія Міхайлова, «казахи, справді, за якихось 10–15 років втратили близько половини населення. Світова історія не знає трагедії подібного масштабу». Як і у випадку з Україною, в 1930-ті роки більшовики почали заповнювати знелюднені області, переселяючи людей з інших частин СРСР. У 1960-х роках почалося освоєння цілинних земель у Казахстані — одна з афер радянського уряду, що закінчилася провалом, але за цей час у казахські степи встигли переселити близько мільйона осіб, знизивши відсоткове співвідношення корінного населення, казахів, до 30.

Радянська влада із задоволенням користувалася природними багатствами Казахстану, виробляючи 70 % радянського свинцю, цинку, титану, магнію, олова, 90 % фосфору і хрому, понад 60 % срібла і молібдену. З 1955 року працює космодром Байконур, із яким пов’язані всі успіхи радянської космонавтики. Проте радянська влада не звертала уваги на те, що знищувала довкілля. У 1969–1970-х роках територію Казахстану використовували для численних випробувань ядерної зброї. У Мангишлацькій області була проведена серія експериментів «Сай-Утёс» із підземним підривом промислових термоядерних зарядів. На території Казахстану Міністерство оборони СРСР розмістило багато військових баз і випробувальних полігонів, стратегічних аеродромів і ракетних шахт, стратегічну загоризонтну радіолокаційну станцію «Дарьял-У» на Балхаші. За 200 кілометрів на північний схід від Акмолинська було збудовано закрите місто Стєпноґорськ, де на двох комбінатах розробляли ядерну і бактеріологічну зброю. Секретні випробування бактеріологічної зброї також проводилися на острові Возрождєнія в Аральському морі.

У 1980-х роках через ірраціональне використання води річок Сирдар’я та Амудар’я практично зникло Аральське море. Радянському Союзу потрібні були порох і тверде ракетне паливо, що його виробляли з бавовни. Для поливу плантацій бавовнику необхідна величезна кількість води, яку і забирали з двох основних річок Центральної Азії. У результаті Аральське море буквально на очах почало висихати, перетворившись на величезний басейн, покритий кіркою сухої землі. Якщо вірити Путіну, це також «русскій мір», а точніше, наслідки імперської політики.

Назарбаєв зустрів повідомлення про підписання у Біловезькій Пущі угоди про припинення діяльності СРСР, чомусь одразу назване «слов’янською змовою» насторожено. Через два тижні, 21 грудня 1991 року, він був вимушений приєднатися до угоди, а її, своєю чергою, було перетворено на угоду про створення СНД. Почався період існування радянської імперії у новому вигляді: більшість радянських республік очолили колишні комуністичні лідери, які мало чим відрізнялися один від одного в методах збереження влади, а отже, збереження своїх новоутворених країн для кремлівських амбіцій.

З часом у пошуку нових умов кожна країна вибирала варіанти співіснування й існування. Частина країн намагалася вийти з-під контролю Кремля, більша частина вважала себе залежною не лише економічно, а й ментально. Створення національних держав з радянським минулим і пострадянським сьогоденням виявилося неймовірно складною справою. І тут можна погодитися з Путіним, що Назарбаєв справді виявив себе керівником країни, який не допустив конфліктів, розвиває її, і вона за рівнем життя випередила навіть Росію.

Назарбаєву дісталася складна країна, в якій близько 26 відсотків населення становлять росіяни, а зросійщення казахського населення за 200 років після завоювання досягло неймовірного рівня, коли практично всі міські казахи і більшість сільського населення здебільшого послуговуються російською мовою. Російська мова з 1995 року є такою, що «офіційно вживається в державних установах і органах місцевого самоврядування», але насправді вона, як і раніше, є основною і в побуті, і в роботі державних органів. Ще кілька років тому єдиний у країні університет, у Караґанді, випускав групу студентів-журналістів з казахською робочою мовою. Кілька років газета «Казахская правда», що виходила в Алмати, радикальна за своїми поглядами, друкувала статті свого засновника академіка Алдана Аїмбетова російською (!) мовою.

Проте Назарбаєву вдавалося зберігати баланс між заполітизованими російськими організаціями, найбільша з яких «Лад» налічує понад 50 тисяч прибічників, і етнічними казахами, що мріють відродити рідну мову. Їм протистоять ще кілька десятків організацій, які «відстоюють» права росіян Казахстану. Крім «Ладу», це громадське об’єднання «Истоки», кілька товариств «казаків», Російська громада Казахстану, Асоціація вчителів російських шкіл Казахстану, громадське об’єднання «Славянский культурный центр» і Комуністична партія Казахстану.

Не можна сказати, що ситуація критична для казахської мови. До прикладу, «Русская партия Казахстана» першочерговим завданням вважав заклик до всіх росіян, що живуть у Казахстані, вивчати державну мову. І хоча ця партія маленька, налічує не більше п’яти тисяч осіб, зараз у Казахстані можна побачити на кількох телеканалах ведучими новин казахською мовою етнічних росіян. Із казахською мовою нема проблем у російських жителів сільських районів, а також у змішаних шлюбах.

Зрозуміло, що розв’язання мовної проблеми — справа не двох і не трьох десятків років. Багато молодих етнічних росіян, що їх я зустрічав у Казахстані, не мислять себе в еміграції, а тим паче на «історичній батьківщині». Для них Казахстан став справжньою Батьківщиною. Згадка Путіним Казахстану, а надто в такому негативному контексті, має насторожити і владу, й населення. Звичайно, Путін сподівається, що його інтерпретація подій в Україні, що стала основою для прораганди, превалює і в Казахстані, де транслюються російські телеканали. Але, здається, цитати з Путіна вже почали хвилювати Назарбаєва, який завжди насторожено ставиться до сепаратизму в північних областях Казахстану, де переважає російське населення.

Чи варто чекати повторення «українського варіанта» в Казахстані? Це залежить уже не стільки від казахів, скільки від українців. На Заході вже давно зрозуміли, що «русскій мір» — це фашистська ідеологія, яка не має жодного стосунку до російської культури, тим паче — до мови. В інтерпретації Путіна йдеться виключно про територію. Однак готуватися до того, що в Росії почнуть говорити «Байконур — наш», варто.

СТАЛІНСЬКО-ПУТІНСЬКІ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Переглядаю світлини перевезених з Донбасу на Камчатку й Магадан і згадую численні історії росіян, які втікали з Таджикистану на початку 1990-х років. Перші роки «врятовані» заробляли на життя казками про «потокі русской крові» на вулицях Душанбе, про численні «погроми». Через якийсь час починали плакати, слухати таджицьку музику, над якою вони в Таджикистані сміялися. Почали готувати плов і манти. Почали відзначати Навруз. Їм треба було кілька років, щоб зрозуміти, що таке для них їхня «історична батьківщина».

Колись Сталін бачив у народі, що населяв СРСР, потенційного ворога, підозрюючи у зраді практично всіх, навіть своїх земляків, коли в 1952 році у так