Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Дурниці! – заперечив франт, самовдоволено посміхаючись.

– Але ж вона зрештою поступилася? – запитав Робертс, звертаючись до Скотта.

Лейтенант не відповів, але його безглузда посмішка мала означати позитивну відповідь.

– О так! – вставив Рінгольд. – Тепер вона, як то кажуть, його «фаворитка».

– А ім’я? Яке її ім’я?

– Пауел. Міс Пауел.

– Як! У неї не індіанське ім’я?

– Ні, джентльмени, ця юна леді не дикунка, запевняю вас. Вона грає на лютні, співає, читає і пише такі миленькі любовні записочки… Чи не так, лейтенанте?

Перш ніж лейтенант устиг відповісти, інший офіцер запитав:

– Але ж так само звуть і того молодого вождя, якого сьогодні заарештували?

– Правильно, – відповів Рінгольд. – Його теж так звуть. Я забув сказати, що це його сестра.

– Як! Сестра Оцеоли?

– Атож. Вони метиси. Серед білих вони Пауели. Так звали поважного, старого джентльмена – їхнього батька. Оцеола означає «Сонце, Що Сходить» – це ім’я, під яким він відомий у семінолів. А її справжнє ім’я… ах, це дуже гарне ім’я!

– Яке ж? Скажіть нам, ми розсудимо самі.

– Її звати Маюмі.

– Справді, чарівне ім’я.

– Дуже красиве! Якщо сама дівиця така ж гарна, як її ім’я, то Скотт просто щасливчик.

– О, вона дивовижно вродлива! Очі вологі і блищать полум’ям кохання, вії довгі, губи повні та солодкі, як мед, висока на зріст, струнка, як сама богиня Кіпріда[55], ніжки крихітні, як у Попелюшки. Словом – сама досконалість!

– Чудеса, та й годі! Скотт – найщасливіший із смертних! Але скажіть, Рінгольде, невже ви говорите серйозно? Чи справді він підкорив це індіанське божество? От скажіть, як на духу: невже він і справді здобув перемогу? Ви розумієте, що я маю на увазі?

– Безперечно! – випалив той.

До цієї відповіді я не втручався. Від самого початку розмови я стояв як укопаний, наче мене зачарували. Голова йшла обертом, кров прилила до серця, наче розплавлений свинець. Така зухвала відповідь так приголомшила мене, що спершу я навіть не міг поворухнутися. Дехто з офіцерів помітив, що ця розмова справила на мене враження. Та вже за кілька хвилин я заспокоївся. Мене охопив такий розпач, що й не передати. І от саме в ту мить, коли Рінгольд промовив ці зухвалі слова, я підійшов до нього впритул.

– Брехун! – вигукнув я, і не встиг він почервоніти від сорому, як я ударив його по щоці тильною стороною долоні.

– Чиста робота! – радів Галахер. – У значенні цього жесту не може бути жодного сумніву!

Так воно і вийшло. Мій супротивник як треба сприйняв ляпас, тобто як смертельну образу. У такому товаристві він не міг вчинити інакше. Пробубонівши кілька незрозумілих погроз, він пішов геть у супроводі свого друга – «підкорювача жіночих сердець» і ще двох чи трьох офіцерів.

На щастя, натовп цікавих не зібрався, розсіялася й та невелика група офіцерів, свідків події. Вони розійшлися по домівках, обговорюючи між собою причини дуелі і гадаючи, коли і де може відбутися «справа честі».

Ми з Галахером теж повернулися до мене на квартиру і стали готуватися до поєдинку.

У ті часи, про які я веду розповідь, дуелі в армії Сполучених Штатів не були рідкісним явищем навіть на війні. Хоча це явне порушення статуту американської армії (мабуть, і кожної армії цивілізованого світу), на них заплющували очі і не карали винних, а ставилися до них поблажливо. Я певен, що кожен офіцер американської армії, який отримав виклик на дуель, вважає почеснішим порушити статут, аніж дотримати його.

Після всього, що було сказано і написано про дуелі, протест проти них – просто жалюгідне удавання, взірець справжнього лицемірства, принаймні в Сполучених Штатах Америки. І хоча дуелі засуджують усі, я не хотів під цим приводом ухилятися від виклику. Я добре знаю, що жоден аргумент не захистив би мене від огидного прізвиська «боягуз». Я не раз помічав, що газети, виступаючи з крикливими статтями проти дуелей, перші готові жбурнути ганебне слово «боягуз» в обличчя тому, хто відмовляється битися.

Так і є. Хоча в Америці і схвалюють стійкість поглядів, однак не визнають її. Якщо вас викликали на дуель і ви відмовилися, то всі казатимуть, що ви боягуз. Після цього можна й не показуватися на очі коханій дівчині.

Тому я був упевнений, що Аренс Рінгольд прийме мій виклик, і радів, що вдалося домогтися цього, не відкриваючи моєї таємниці. Та якби він був найбільшим боягузом у світі, то навіть тоді не міг би почуватись таким нещасним, як я. Мій веселий товариш марно намагався розважити мене.

Однак не майбутньої сутички я боявся – не це ятрило мою душу. Я майже забув про дуель і думав про Маюмі й про те, що тільки-но почув. Вона зрадила мене, зрадила себе, загинула, загинула навіки!

Ох, який я був нещасний! Та ще більше страждань мені могла завдати лише одна річ на світі – якщо щось завадить дуелі, завадить моїй помсті. Тепер я сподівався тільки на дуель. Вона повинна принести мені полегшення, охолодити мою кипучу кров. І не тільки Аренс Рінгольд викликав у мені таку ненависть, а ще й той, хто був винен у моїх стражданнях, – спокусник Маюмі. Якби я міг знайти привід викликати на дуель і його! Чому ж тоді я не вдарив цього франта за його дурну посмішку? Я міг би битися з ними обома, спершу з одним, потім з іншим… Так я шаленів, а Галахер спостерігав за мною. Мій друг не знав моєї таємниці. Він запитав, що я маю проти ад’ютанта.

– Скажи тільки слово, Джордже, хлопчику мій, і ми влаштуємо забаву вчотирьох. Присягаюся святим Патриком![56] Мені б дуже хотілося збити пиху з цього павича.

– Ні, Галахере, ні. Це не твоя справа. Це не задовольнить мене. Почекаємо, поки дізнаємося більше. Я не можу повірити! Я не можу повірити!

– Повірити в що?

– Не тепер, мій друже. Я все поясню, але пізніше.

– Ну гаразд, мій хлопчику. Чарльз Галахер не така людина, щоб випитувати чужі таємниці. А тепер ходімо подивимося, чи гарно гавкають наші бульдоги. Сподіваюся, що ці бовдури не розпатякали у штабі про дуель, інакше й справді зруйнуються твої плани.

Саме цього я й боявся. Бо якби мій супротивник захотів, я міг би опинитися