Читати книгу - "Таврований"

— Рушник, мило, поїсти, — сказав Руднєв.

— А якщо тебе відразу заберуть?

— Все одно дадуть час на збори.

Домна Данилівна не послухала його. Набила чемодан вщерть. Дещо з одягу, загорнула помідор, огірків, великий шматок сала. Поклала нарізану буханку хліба.

— Вистачить на перший випадок? — Запитала.

Семен Васильович взяв чемодан. Потримав його в руці. Відзначив про себе: важкий, хоч і маленький. Але нічого не відповів Ньомі. Він і сам не припускав, як вирішать його долю в штабі фронту. Їжа, приготована дружиною, дозволить прожити деякий час в будь-якій ситуації.

На наступний день рано вранці його проводжала вся сім'я. На станцію їхала бортова машина. Він разом з іншими проводжаючими постояв біля неї з родичами. Ледве відірвався від дітей. Ньома теж довго не відпускала його, пам'ятаючи заповідь дружин військових: якщо їде улюблений, прощайся з ним, начебто бачиш востаннє.

Ця прикмета суперечила десяткам інших прикмет, які стверджували зворотне: не можна говорить на прощання чоловікові, що ти його бачиш востаннє. Але Домна Данилівна дотримувалася її з перших років свого заміжжя. Може, завдяки цьому він не загинув у Громадянську війну, переніс важке поранення і тиф, видерся з в'язниці.

Шофер попросив, щоб покрутили заводну ручку. Молодий хлопець вставив її, різко крутонув кілька разів. Двигун полуторки зачхав, викинув клуби диму з вихлопної труби і заробив рівними тактами.

Семен Васильович заліз на кузов. Довго стояв біля кабіни. Дивився на дружину і дітей, які продовжували махати йому руками.

Ранковий поїзд на Харків був переповнений. Руднєву насилу вдалося взяти квиток. Він їхав в загальному вагоні. Прилаштувався на краєчку сидіння. Слухав розмови стурбованих людей. Потяг рухався повільно, часто зупинявся.

Голова Путивльської районної організації Тсоавіахіму приїхав до колишньої столиці України до полудня. У штабі військового округу він довго чекав прийому. Нарешті, його прийняв начальник політуправління.

— Ми ознайомилися з вашим рапортом, — сказав він. — Але прохання задовольнити не можемо. З Києва наказали, щоб ви займалися своєю справою.

— Причини не пояснили? — Не втримався комісар.

— Накази не обговорюються, — сухо відповів начальник політуправління.

Його кабінет осаджували військові.

Семен Васильович занепав духом. Лаяв себе, що все так близько приймає до серця. Думав, без нього не обійдуться. Кому він потрібен?! Військові чиновники в штабі не звернули на нього уваги. Вони займалися поточними справами, за які доводилося відповідати. Кадровий військовий з вищою спеціальною освітою їх не хвилював. Навіщо він приїхав у штаб з районного містечка? Нічого робити?!

А може у них є відомості про те, що він сидів у тюрмі з-за цієї проклятої 58 статті, відповідно до якої кожного можна зробити зрадником Батьківщини.

У Буринь повернувся пізно ввечері. Транспорт на Путивль вже не йшов. На вокзалі стояло кілька лавок. Вони не вміщали всіх, хто змушений провести тут ніч. Втомлені люди лежали на підлозі, сиділи на своїх речах.

Станція Путивль, яка знаходилася в Бурині, невелика, тиха. За добу тут проходило кілька поїздів. Прямо проти вокзалу, за пероном, виднілося закрите складське приміщення. Трохи далі, прямо під відкритим небом, лежали вугілля, торф і брикет. Вдалині височіли сірі башти елеватора.

Над залізничними шляхами висіли хмари. Накрапав невеликий дощ. Десь чувся гудок паровоза. Перестук коліс віддавався в рейках. Нічого не нагадувало йому про війну.

На іншій стороні бутової дороги знаходилися магазин і їдальня. Вони вже були закриті. В селищі був готель. Але до нього крокувати і крокувати. Семен Васильович вирішив чекати ранку на вокзалі.

За день він не відкривав чемодан. Не доторкнувся до їжі. І зараз їсти не хотів. Рано вранці повернувся додому. Втомлений і пригнічений.

— Що тобі сказали? — Запитала дружина.

— Усі питання вирішувати на місці, — байдужим голосом відповів він.

Наступного дня Руднєва викликали у військкомат і повідомили, що за погодженням з райкомом і райвиконкомом його призначили начальником винищувального батальйону.

Семен Васильович прийняв наказ, як і годиться військовому. Уточнив подробиці і відразу приступив до виконання своїх обов'язків.

У другій половині дня заїхав брат Костя, якого забирали на фронт.

— Скоро вирушаєш? — Запитав його Семен Васильович.

— Завтра, — блиснув скельцями окулярів Костянтин Васильович, який у місті почувався некомфортно.

Невисокого зросту, недоладно складений, він говорив якось невпопад. Він звик жити по сонцю, як і належить колгоспному бригадиру. По сонцю вставав, виходив на роботу, обідав і лягав спати. За цим природним годинником проходили його свята і будні.

Повістку в армію сприйняв, як звичайну справу. Хвилювався, що його чекає попереду. Його не лякала війна, навіть смерть готувався зустріти достойно. Його хвилювала невідомість: куди пошлють.

— А мені навіть померти не довірили, — поскаржився Семен Васильович. — Вирішили, що полковому комісару не місце на фронті.

— Військові зараз скрізь потрібні, — заперечив йому Костянтин Васильович, хоча не знав, де все-таки потрібніше кадровий військовий.

Семен Васильович більше нічого не сказав про себе. Брат йшов на фронт. Вони, можливо, бачаться востаннє. Негоже плакатися в жилетку. Висловлювати свої образи. Промовив:

— Ньома, принеси винця. Брат іде захищати Батьківщину. Побажаємо йому повернутися живим і неушкодженим.

Домна Данилівна без слів пішла на кухню. Принесла графин домашнього вина. Випили по кілька стопок. Але розмова знову поверталася до одних і тих же проблем, що завтра Кості треба йти, а Семен залишається на місці. Охоронятиме район з винищувальним батальйоном.

— Не переймайся, брат, — заспокоював його Костя. — Наказ отримав — виконуй.

До кінця серпня стало ясно, що ворог займе територію району. Уже тоді готувалися до партизанської боротьби. В лісах закладали продовольчі бази. В обстановці суворої секретності формували склад майбутніх