Читати книгу - "Перстень Борджіа"

Цей давній турецький вислів, як ми пам’ятаємо, означає відхід у вічність. Але Лейла, представниця молодої генерації, і не дуже освічена, як тодішні турецькі жінки, не знала цієї гідної шани й гарної ідіоми, отож у своєму некритичному захопленні Петром, знаючи лише, що для нього не існує нічого неможливого, сказала:

— Так, ти обов’язково ним станеш.

Назавтра після першої молитви в урядовій будівлі сералю мало відбутися звичайне велике засідання Ради, отож історик Гамді–ефенді, муж скромний, вирушив туди пішки, а його молодий зять супроводив його, щоб повернути Тому, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, халат, точніше кажучи, він вигадав і задумав цей привід, аби проникнути на Раду, відстояти свою справу, зорієнтуватися в ситуації і примусити мовчати своїх ворогів, бо його посада Знання Його Величності, отримана вчора, була такою невизначеною, а права та обов’язки такими незрозумілими, що він навіть не знав, чи може брати участь у Найвищих засіданнях хоча б як останній з–посеред чаушів, яким, як відомо, можна було лише слухати і подеколи супроводжувати султанові вислови сповненим захоплення «бак».

Коли вони підійшли до сералю, все свідчило про те, що засідання вже почалося, бо чорні слуги візирів тинялись Подвір’ям блаженного споглядання, — Петр завважив, що при появі його й Гамді вони зупинилися і безсоромно порозтуляли свої припухлі губи, поштурхуючи один одного ліктями, — та й вартовий біля головного входу до будівлі, якого запитав Гамді, підтвердив: так, його величність, кажуть, забажала, щоб Рада сьогодні зійшлася дещо раніше ніж звичайно, бо питань, які будуть розглядатися, надто багато.

То був недобрий знак, і вчений історик був такий вражений цим, що не стримався і, до немалої втіхи чорних слуг на подвір’ї, вхопився за голову, точніше, за круглий обвід свого тюрбана.

— А мені нічого не сказали! Мені нічого не сказали! — заголосив він і побіг сходами з чорного мармуру так хутко, що облямівка темного халата вченого так і заметлялася навколо його струнких литок.

Петр вирушив за ним, але вартовий заступив йому дорогу.

— Куди, чоловіче? — запитав він.

Це звертання було образливим для людини, яка неповних дванадцять годин тому отримала — за особистими словами султана — найвищу з почестей, які має в розпорядженні Пан Двох Святих Міст, а це неабищо, але Петр надто добре усвідомлював, що справи його кепські, аби перейматись такою деталлю. Він відгорнув полотно, що закривало султанів халат, перекинутий через руку, і, сяйнувши вартовому у вічі блиском самоцвітів, якими був усіяний розкішний убір, коротко сказав:

— Я йду повернути його величності халат, і ти, рабе, мені не перешкодиш.

Цього могло вистачити, бо вартовий відступив, але таким уже був Петр, дідько його вічно підштрикував, що не вдовольнився цим частковим успіхом і загримів:

— Як це, собако, ти не впав на коліна перед халатом його величності?

Ошелешений вартовий упав на коліна.

— А порох землі поцілувати? — провадив Петр, ще дужче підвищуючи голос.

Вартовий поцілував порох землі.

— Я ще з тобою поквитаюся, слуго, — сказав Петр і спроквола й гідно почав підійматися чорними сходами. Непомітного погляду через плече йому вистачило, щоб завважити, що чорні слуги на Подвір’ї блаженного споглядання вже не шкіряться в ідіотській утісі, а повитріщались на нього, мов зачудовані телята, і, замість тинятися, як це робили досі, застигли, мов соляні стовпи, наче помітили несподівану появу комети з двома хвостами. Це була дрібничка, ніщо в порівнянні з труднощами, які, в цьому він був певен, йому доведеться подолати, але Петра це навіть утішило, його настрій поліпшився і зросла віра в себе.

А зовсім швидко він мав зазнати великої несподіванки.

Чорні головні сходи виходили до не менш чорної плутанини коридорчиків, кімнаток, проходів, сходинок і ніш. Петр, проминувши Чотири зали скарбниці, замкнені, бо туди смів заходити лише султан та найвищі сановники, а всі вони саме були на Раді, заглибився в лабіринт архітектурних дурниць і помилок, що явно нагромаджувалися, дороблялися й перероблялися протягом багатьох десятиліть, і, не знаючи дороги, невдовзі безнадійно заблукав. І саме тієї миті, коли він, напружуючи слух, бо йому здалося, що звідкись справа долинають людські голоси, проходив невеликою, правильно–квадратною кімнатою, посеред якої стояв низький, так само правильно–квадратний стіл вочевидь візантійського походження, бо на його кришці, оздобленій облупленою інкрустацією, було зображено бліде й суворе обличчя святої імператриці Теодори, увінчане великим компактним ореолом, відчув, як хтось посмикав за поділ султанового халата, і злякано побачив те, що менш за все на світі бажав побачити, а саме, кошачий блиск великих, спрямованих до нього вгору очей султанового недоумкуватого брата Мустафи, який сидів на землі під столом, спочиваючи на підібраній під себе лівій нозі і опираючись на рівно випростану ліву руку.

— Бак! — видихнув Петр. — Ну й налякали ви мене, принце.

— Я знав, що ти тут пройдеш, бо кожен, хто заблукає в цьому мавпячому домі, проходить тут, — сказав Мустафа й подав Петрові правою рукою маленький кришталевий флакон. — Це я приготував для тебе.

— Що це? — поцікавився Петр.

— Вода, — відповів недоумкуватий принц. — Чиста вода, й нічого іншого. У вас хрестять водою, чи не так? Ти сам це казав.

— Так, — відповів Петр. — У нас хрестять водою.

— Ну, то охрести мене, — мовив Мустафа.

Петр так здивувався, що не зміг навіть сказати «ви жартуєте, принце», лише стояв, затиснувши флакон у руці і витріщивши очі, і не знав, що й подумати.

— Ну, то як? — нетерпляче кинув Мустафа, сунучись на сухорлявому задку з–під столу. — Охрестиш мене?

— Та ви жартуєте, принце, — сказав Петр.

— Кажу це цілком поважно, — мовив Мустафа. — Я ж не божевільний, розумієш?

— Звичайно ні, принце, — ввічливо відповів Петр, як