Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Перш ніж зайти у похмурі різьблені двері, Марко подумки перехрестився. Ну от і все… зараз почнеться справжня гра, з якої вже так просто не зістрибнеш, поки не доведеш її до завершення, хіба що тебе розкриють швидше, ніж ти зметикуєш, що пропав.

Представився черговому, простягнув документи на ім’я Клєвєрова, лист Баюрного, перепустку, якою його спорядив волочиський комендант Порфирій Кашин.

— Вашу зброю, товаришу Клєвєров…

Поклав свого незмінного «Уебблі Скотта» на стіл чергового.

«Хто живе під покровом Всевишнього, той у тіні Всемогутнього перебуває…», — пройшов у голові рядок за рядком Дев’яностий псалом, поки очікував.

— Товариш уповноважений готовий прийняти Вас, — доповів черговий. — Проходьте.

Марко ступив уперед. Важкі двері глухо зачинилися за його спиною. Ну от, він у самому лігві.

— А-а-а-а… Товаришу Клєвєров! З приїздом. Проходьте, проходьте! Давно Вас чекаємо.

Просто перед Шведом на тлі зібраної покривленими «жабками» французької портьєри сидів довготелесий хлопака. Колись небесно-блакитного кольору шовкова портьєра тепер нагадувала спіднє старої і не дуже чепурної пані — давно втратила свій попередній пристойний вигляд, зблідла, посіклася на сонці. Пропахле тютюном повітря у кабінеті уповноваженого довершувало загальну похмуру картину колишньої, безповоротно втраченої розкоші: покалічений різьблений стіл, стільці з різних меблевих гарнітурів, шафа з численними папками і стосами документів за потемнілим склом.

Власник кабінету, за роками не набагато старший від Марка, акуратний, підтягнутий, з гладенько зачесаним волоссям, у новій формі, напрасованій так, що муха могла б забитися, на льоту вдарившись у його рукав, виглядав щонайменше дивно в оточені цього різнокаліберного мотлоху, який для нього, вочевидь, стягували з усього Кам’янця.

Жвавий чіпкий погляд умить обмацав Марка з ніг до голови, але з обличчя уповноваженого не сходила приязна посмішка.

— Валеріан Клєвєров…

— Знаю, знаю! Пантелеймон Баюрний докладно писав про Вас у своїх донесеннях, — знову усміхнувся той, підводячись назустріч Шведові. — Чекали на Вас, товаришу Клєвєров, із нетерпінням, бо чули про Вашу діяльність у Константинополі і Варшаві, — багатозначно підняв він вказівний палець. — Та й відомості Ваші нам не раз у пригоді ставали… Я Іван Мальцев, — представився. — Уповноважений ОДПУ. Стою, так би мовити, на сторожі революційних ідеалів тут, у самому прикордонні.

Іван Мальцев старанно намагався говорити українською, та його рідна мова — російська — раз-по-раз проскакувала у кожному реченні.

— Радий знайомству, товаришу Мальцев, — Марко потиснув руку уповноваженому і всівся навпроти, на запропонований стілець. — Якщо Вам зручніше російською, будь ласка.

— Е-е-е, ні! — похитав головою Мальцев. — Маємо наказ. «Быть поближе к народу советской Украины и с населением общаться более по-украински. Это располагает людей к советской власти», товаришу Клєвєров… — додав він. — Але у Вас, я бачу, проблем з українським язиком немає?

— Жодних… Моя нянька була з малоросок, — усміхнувся Марко. — Навчила мене. Навіть пісень кілька знаю…

— Це добре. Згодиться, — кивнув Мальцев, знову розгортаючи документи на ім’я Валеріана Клєвєрова, що лежали у нього на столі. — Тут, над Збручем, народ упертий, знанієм українських пісень Ви їх… точно расположите к себе. Як доїхали?

Марко стенув плечима.

— Доїхав добре… Навіть дуже добре. Волочиський комендант, товариш Кашин, люб’язно надав свій автомобіль, його водій довіз мене до Кам’янця.

— А, Порфирій… — приязна посмішка не сходила з обличчя Мальцева. — Так… Порфирій — щира людина. До того ж він мав чітку настанову посприяти Вам якнайшвидше прибути сюди, до нас, — розвів він руками. — Як там, за кордоном? — поцікавився за мить. — Я хоч уповноважений курувати роботу іноземного відділу, але до іноземців, знаєте, руки не доходять… Та й далі Тернополя ніколи не був.

— За кордоном… — проказав Марко. — роботи багато, товаришу Мальцев. А сил малувато. Та й фінансування таке собі… Товариш Баюрний переважно працює на голому ентузіазмі. Але те, що робить він за ідею, не завжди згодні робити наші зв’язкові — турецькі та польські друзі… Ідеї соціалізму для них лише спосіб заробити, тому за свої послуги вони хочуть грошей.

— Ну, скажімо, товариш Баюрний Вам всього не розказував, бо він теж не за голу ідею працює.. — усміхнувся Мальцев. — А Ви? За ідею? — він багатозначно з-під лоба глянув на Шведа. — Пантелеймон писав, що Ви із бивших…

— А хто у нас не із бивших? — гмикнув Марко. — Навіть товариш Ульянов-Ленін, наскільки мені відомо, дворянського роду.

— Я, наприклад, не із бивших… — усміхнувся Мальцев. — 3 робітників я… До революції працював майстром на одному із петроградських заводів і мав справу виключно із металом.

— Ага, а в обідню перерву Карла Маркса почитували, — кивнув Марко. — Таємні пролетарські гуртки, сходки за самоваром, розмови про те, как убіть батюшку-царя…

— Как убіть батюшку-царя вирішував не я, а потомственний дворянин, товариш Ульянов-Ленін, — розсміявся Мальцев. — Але я, товаришу Клєвєров, в жодному разі не тикаю Вам Вашим дворянським походженням. Більшість теперішніх радянських військових теж із колишніх дворян… Перед лицем загрози іноземної інтервенції доля Росії об’єднала навіть, здавалось би, запеклих ворогів… У цьому наша сила, товаришу Клєвєров. Вам, певно, відомо, що радянська влада тверезо оцінювала ситуацію ще у сімнадцятому, до того ж новий час диктує нові правила: у селян, робітників та матросів є тільки ідея і запал, але все ще немає потрібних знань.

— Ну, Вас же, як я подивлюся, навчили! — слушно зауважив Швед. — Значить, й інших можна.

Мальцев криво посміхнувся.

— Навіть ведмедя можна чомусь навчити, товаришу Клєвєров, усе залежить від бажання самої людини. У мене воно було. Звичайно, можна навчити і робітничий клас, а усіх «із бивших» можна перестріляти, але чи не краще переконати людей стати на бік радянської влади, як-от ми Пантелеймона Баюрного свого часу, а він — Вас…

— Він мене не словами, а горілкою переконував, — реготнув Марко. — Я був тоді не у найкращих життєвих обставинах. Але хай там як, а Ви праві, товаришу Мальцев: я присягу давав служити своїй вітчизні, а не іноземним інтервентам. Тож вибір мені як російському офіцеру насправді зробити було неважко.

— То