Читати книгу - "Повернення з зірок"

там між брилами і не міг вибратись, а лава підіймалася. Власне, ніяка не лава, Вентурі казав пізніше, що то було щось подібне до гейзера. Ардер… ми чули його голос… По радіо. Я спустився й витягнув його… Боже! Я повторив це слово разів десять і перед цими дверима. Тиша. Наче там абсолютно нікого нема.

Якби хоч двері мали клямку. Ні, там була гладенька плитка. У мене нагорі теж не було клямки. Я не знав, чи вони якось замикаються, чи досить просто штовхнути, бо був ще дикуном з Керенеї.

Я підняв руку й завагався. А що, як двері не відчиняться? Отоді вже матиму матеріал для роздумів. 1 я відчував, що чим довше стою, тим менше в мене сили. Я доторкнувся до плитки. Вона не піддалася. Я натиснув сильніше.

— Це ви? — почув я її голос. Вона, мабуть, стояла зразу ж за дверима.

— Так.

Тиша. Півхвилини. Хвилина.

Двері відчинилися. Вона стояла на порозі. На ній був пухнастий ранковий халат. Волосся розсипалося по коміру. Важко повірити, але лише зараз я побачив, що воно капітанове.

Двері були тільки прочинені. Вона їх притримувала. Коли я зробив крок, вона відступила. Двері самі, без жодного звуку, зачинилися за мною.

І раптом я зрозумів, як це все виглядає. Наче якась полуда спала мені з очей. Вона дивилася на мене — непорушна, бліда, стискаючи.руками поли халата, а я стояв навпроти, голий, у самих лише чорних Олафових тавках, з халатом у руці, втупившись у неї…

І раптом я всміхнувся. Я стріпнув халат, одягнув його, зав’язав пояс і сів. Помітив дві мокрі плями там, де щойно стояв. Але нічогісінько не міг сказати. Що я міг сказати? Раптом надумав. Це було як натхнення.

— Ви знаєте, хто я?

— Знаю.

— Чи бач! Це добре. З Бюро подорожей?

— Ні.

— Все одно. Я — дикий, знаєте?

— Хіба?

— Так. Страшенно дикий. Як вас звуть?

— Ері.

— Я тебе заберу звідси.

— Що?

— Так. Заберу тебе звідси. Не хочеш?

— Ні.

— Це не має значення. Заберу тебе. Знаєш чому?

— Мабуть, знаю.

— Ні, не знаєш. Я й сам не знаю. Вона мовчала.

— Яз цим нічого не можу вдіяти, — вів я далі. — Це сталося одразу, як я тебе побачив. Позавчора. За обідом. Ти знаєш.

— Знаю.

— Стривай. Ти, може, думаєш, що я жартую?

— Ні.

— Звідки ти можеш… Але все одно… А ти не спробуєш утекти? Вона мовчала.

— Не роби цього, — попрохав я. — Це нічого не допоможе, розумієш? Я все одно не дам тобі спокою. Я б хотів… ти мені віриш?

Вона мовчала.

— Це не лише тому, що я не бетризований. Мене ніщо не зупинить, розумієш, мені все байдуже. Крім тебе. Я мушу тебе бачити. Дивитися на тебе. Чути твій голос. Мушу, і край. Я ще не знаю, що буде з нами. Можливо, це погано закінчиться. Але мені однаково. Ось я звертаюсь до тебе, а ти слухаєш… Розумієш? Ні. Ти не можеш цього зрозуміти. Ви позбулися драм, щоб спокійно жити. Я так не вмію. Мені це не потрібно.

Вона мовчала. Я набрав повітря в груди.

— Ері, — сказав я, — слухай… спочатку сядь. Вона не ворухнулася.

— Прошу тебе. Сядь.

Вона не ворухнулася.

Раптом я зрозумів. Щелепи в мене стиснулися.

— Якщо не хочеш, то навіщо мене впустила?

Мовчання.

Я підвівся. Взяв її за плечі. Вона не опиралася. Посадив її в крісло. Підсунув своє, так що наші коліна майже торкалися.

— Можеш робити, що схочеш. Але слухай. Я в цьому не винен. А тим більше ти. Ніхто. Я цього не хотів. Але так сталося. Це, розумієш, не безвихідна ситуація. Я знаю, що поводжуся, як божевільний. Знаю про це. Але зараз я скажу тобі, чому саме. Чи ти взагалі вже до мене не озвешся?

— Не знаю, — сказала вона.

— Спасибі за це. Так. Я знаю. Я не маю ані найменших прав і так далі. Отже, я хотів тобі сказати: мільйони років тому були такі ящури, бронтозаври, атлантозаври… Може, чула про них?

— Так.

— То були велетні завбільшки з будинок. У них були надзвичайно довгі хвости, втроє довші за тулуб. І тому вони не могли рухатися так, як хотіли б: легко й спритно. У мене теж такий хвіст. Десять років, невідомо навіщо, я вештався по зірках. Може, не треба було. Але це нічого. Цього вже не зміниш. Це мій хвіст. Розумієш? Я не можу поводитися так, ніби цього не було, ніби цього ніколи не було. Я не думаю, щоб ти була в захопленні від цього. Від того, що я тобі сказав, що кажу і що скажу потім. Але я не бачу виходу. Я мушу тебе мати, якомога довше, і це, власне, все. Скажеш що-небудь?…

Вона дивилася на мене. Мені здалося, що вона ще більше зблідла, але це могло бути від освітлення. Вона сиділа, загорнувшись у пухнастий халатик, наче Їй було холодно. Я хотів спитати, чи їй холодно, але знову не міг вимовити ані слова. Мені — о, мені не було холодно!

— Що ви… зробили б… на моєму місці?

— Дуже добре! — похвалився. — Припускаю, що я боровся б.

— Я не можу.

— Знаю. Гадаєш, мені від цього легше? Присягаюся тобі, ні. Хочеш, щоб я пішов, чи, може, ще щось скажеш? Чому ти так дивишся? Адже ти вже знаєш, що я зроблю для тебе все. Ні? Не дивись так, прошу тебе. Все, що ти від мене чуєш, означає щось зовсім не те, що в інших людей. І ти знаєш що?

Мені було дуже важко дихати, немов після тривалого бігу. Я тримав обидві її руки — не знаю відколи — може, з самого початку? Не знаю. Вони були такі маленькі.

— Ері. Знаєш, я ніколи ще не відчував того, що зараз. У цю мить. Подумай. Та страшна порожнеча там. Невимовна. Я не вірив, що повернуся. Ніхто не вірив. Ми про це говорили, але тільки так. Вони там залишилися — Том, Арне, Вентурі, і тепер вони, як каміння, знаєш, таке заморожене каміння, у темряві. І я теж мав там залишитися, але якщо вже я тут і тримаю твою руку, і можу говорити з тобою, і ти мене слухаєш, то це, мабуть, не так уже й погано. Не так уже й підло. Ері!