Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Та ми про те не знали. Я носив у себе припис Командуючу армією виробити умови приєднання Української Галицької Арна до нас. Не довелося його використати, бо Української Галицької Армії не стало. Про це ми дізналися потім.

Червоні росіяни, знесилені виступом Української Галицькі Армії і нашими операціями в районі між Бугом і Дністром, відійшли далеко на схід і на південь. А за ними посувалися на Україну поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська.

Ми опинилися на фронті поруч з поляками. Керівники більше не провадили політики, а тільки воювали. Ми стали перед фактом знищення Української Галицької Армії і відмовлення Петлюри від Галичини, Холмшини і Волині на користь Польщі.

Уже після прориву до польського фронту Омелянович-Павленко писав: «Командирам Запорізької, Київської, Волинської, отаману Шепаровичу і полковнику Удовиченку… армії нашій передбачається похід на південь для опанування Одеським районом». Чи не краще було би опанувати ним тоді, як ми були на півдні і мали для того всі можливості?

Нам не довелося ходити на Одесу, бо це не було в інтересах Польщі. Варшава керувала нашою політикою і військом.

Найбільшого подиву гідна упертість Української Галицько Армії, з якою вона намагалася схоронити свою бойову силу. Та сила потрібна була українському народові. У похмурі дні осені 1918 року народилася вона і, тільки зіп'явшись на ноги, мусила статні в обороні своєї Батьківщини. Від берегів Сяну і гір Карпатських до самого Дніпра пронесла вона національний прапор, усе більше переймаючись ідеєю боротьби за Соборну Українську Державу. Залишена без політичного проводу, вона не раз неправильно орієнтувалася у надзвичайно складних політичних обставинах і внаслідок того помилялася. Було в неї палаюче любов'ю до Батьківщини серце, та не було належного політичного досвіду і витривалості, щоби холодним розумом зважити всі «за» і «проти» перед прийняттям рішення. Унаслідок цього прийшла катастрофа: Української Галицької Армії як організаційної сили не стало в ясні та теплі дні весни 1920 року. То є страшна катастрофа. Кожна армія, йдучи в бій, може загинути, але загинути за власну ідею не шкода.

Виступ Української Галицької Армії проти росіян велику користь дав ворогам, а нам зробив шкоду. Він був передчасний і необдуманий.

Поки є живі колишні члени таємно? Національної Команди Уж-І Наської Галицької Армії, обов'язком їх перед Батьківщиною є подати, котрий з ворогів і як саме спровокував виступ, що потяг зі собою неоправдану катастрофу.

Поза іншими, була в обох арміях одна ціль — зберегти себе через зиму 1919—20 рр. для подальшої боротьби. Українська Галицька Армія політично оборонялася. Момент переходу до наступу був невдало вибраний і, як наслідок, поразка — ціль не була осягнута.

Наддніпрянська Армія вирішила, що ліпше бити, ніж бути битою. Вона весь час мала провідну політичну лінію. Ні разу не схилила прапори, ні одного компромісу з ворогом! І це її врятувало. Армія нападала на ворогів і не тільки зберегла себе, а навіть побільшила свою силу. Наслідком була перемога, бо ми осягнули поставлену ціль.

Не вина нашої армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну ідею, а за ідею польської нації. Для нас було би ліпше вирішувати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати окремий політичний провід, то ліпше не мати його.

Невдала політика довела Наддніпрянську Армію туди, де вже перебувала Українська Галицька Армія — за польські дроти. Армія не зуміла своєчасно об'єднатися. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі. Підпорядкування нашої політики політиці Москви та Варшави неминуче мусило підпорядкувати і нашого козака російському солдатові та польському жовнірові.

Розділ VI

Боротьба армії з анархічними елементами. Жидівське питаная. Провокації росіян. Невиправданий жах у жидів.

Ще коли армія марширувала в район Любара, Головна команда дала розпорядження, що надалі в армії залишаються тільки «бажаючі». Усі, хто не хотів дальше провадити боротьбу, використали дозвіл і залишили армію. Отже, з Любара вирушили тільки «бажаючі», охочі.

Що були за люди оті бажаючі? Звичайне охочокомонне військо з професіональних вояків чи ні? Безперечно, з армією залишилася певна кількість людей, для котрих ідея визволення України відігравала другорядну роль. Однак таких людей було дуже мало. Між ними були люди, що шукали ризику, а часом і матеріальних користай. Решта ж армії, близько 97–98 відсотків, складалася з людей, що поставили собі волю Батьківщини над усе. Маючи такий склад частин, команді не доводилося дуже напружувати сили для боротьби анархічними елементами в самій армії. Звичайно, ці елементи дуже швидко залишили армію, боячись зі своє життя.

Інакше виглядала справа з анархічними елементами, що були поза армією. Такі елементи раз у раз використовували моменти, що сприяли їхній діяльності. Панування Добровольчої Армії з її погромною ідеологією не могло не залишити слідів. У час анархічного відвроту офіцерських виділів цієї армії скрізь по містах і містечках залишалися гуртки бандитів. Ці гуртки не показувалися по селах, бо селяни раз у раз готові до опору. У містах справа з своєю самоохороною виглядала гірше. Однак потроху і тут населення організувалося, і грабіжники мусили ховатися. Зате були випадки, коли вони використовували момент приходу якої-небудь частини, особливо серед ночі, вилазили наверх і протягом години, поки стомлена частина розташовувалась, робили своє ганебне діло. У такі хвилини населення звичайно не знає, хто прийшов до них і боїться відразу ловити злодіїв. Коли сам командир частини хотів впіймати злочинців, то останні зникали, але були випадки, що населення чи військо ловили злочинців, яких розстрілювало або після суду або з наказу старшого командуючого, коли не було сумнівів щодо вини спійманого; останні випадки були тільки при захопленні на місці злочину.

З анархічними елементами командування боролося надзвичайно енергійно, не раз ризикуючи впасти жертвою юрби, котра сама не знала, що робила. Такий випадок трапився в Миколаєві (біля Проскурова) 23 падолиста 1919 року. Юрба в кілька десятків людей розграбувала склад кожухів, що належали місцевим купцям, але були замовлені одною з наших військових частин. Через містеко проходили частини різних дивізій, деякі робили короткий відпочинок. Мені довелося нагодитись на грабунок. Юрба зникла в різні сторони, але одного я таки застрілив з револьвера. Серед частин Запорізької дивізії хтось пустив провокацію, що «жиди забили запорожця». Юрба козаків-запоріжців