Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

одного лікаря з жидів, «Мойсея», Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві — підірвав себе гранатою, коли оточили… Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль — трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився «на цалеґо», наче в первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», — і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме… «Прив'язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою — а потім прив'язали в лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани-«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, — казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…» Яка в дійсності страшна пісня — тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, — перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить — «Хаю», «гаю», — не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю-гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що «Галя» ліпше…

З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув — і йому приснився «Роман». Такий самий, як був, у доморобному і з «емпешкою» на плечі. Начебто він, Адріян, знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і «Роман» начебто щось дорогою говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім «Роман» зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся — і побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола посередині («Роман» якимось чином опинився по другий його бік — не приступится), нічого більше не було. «А де твоя родина?» — спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, — ухильно відповів стриманий, своїм звичаєм, «Роман», — скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян здивувався: чому не засвітить сам, таже «Роман» не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного обов'язку — але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів: тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле враження від «Романової» просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя. Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.

Того дня помер «Явір».

Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко тяжче. «Явора» мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся, зовсім притомно. Прийшов «Орко» й мовив до нього щось підбадьорливе. «Рахеля» готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції — повертаючися з виходку, Адріян зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку, подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум'я: вода в скриньці коливалася, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру загадкові металеві щипчики — трохи подібні формою до тих, що колись за столом у професорства Довганів подавалися до шпараґусів… Адріяна вразило це незвичне поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони сичать, падаючи в річку, — а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним, нагрівала поступово, неаґресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче в музичному опусі, — стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в пам'ять — так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, «піємія». «Піємія», псевдо смерти; одне з тих багатьох, які вона має — і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть: велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, — а тоді виявляється, що вже запізно.

— Та тебе й так дівчата будуть любити, — казав «Яворові» «Орко».

Щось нове висіло в тяжкому, спертому повітрі криївки — люди лежали, сиділи, рухалися, ніби боячись оте щось зачепити. Адріян схотів напитись води й побачив зблизька зіштивніле обличчя «Рахелі»: загризена спідня губа й напружено роздуті ніздрі арабського огиря; біля крил носа виразно, як ніколи досі, проступили цяпки веснянок. Згори постукали по вентиляційному отвору — три рази, потім один, потім знову три: свої. З'явився священик, «Ярослав», приніс із собою добутого для операції етеру, розкривати слоїка не став: при нафтовій лямпі небезпечно, може вибухнути, — але втішилися не лише «Орко» з «Рахелею» — всі якось легше відітхнули, наче «Ярослав» спеціально прийшов дати раду тому невідомому, що тут випростувалось, загрожуючи проломити стелю й поховати їх під обваленими колодами. «Рахеля» пакувала наплечники, бряжчала інструментами, перемовлялася з «Ярославом» — чи виварено на лісничівці простирадла, чи принесли дівчата спирт, прошу подати мені оту велику клямру.

Хай би вже собі йшли, думав Адріян, тамуючи роздратування, хай би швидше виносилися звідси, разом із цим бідакою. Господи, поможи їм, хай усе перейде добре.

Але добре не було — поки поралися, «Яворові» робилося все гірше й гірше. Так, немовби падав з гори. А потім почалася агонія.

— Мамко, — блаженно лепетав «Явір», трусячись цілим тілом, і зуби йому дзиґоніли: — Адіт, уже в церкві дзвонят… Коня мого… Квітку…

— Він не мучиться, — стиха промовив «Орко», заспокоюючи всіх присутніх, і себе також. — Йому добре, то ейфорія від інтоксикації… від затруєння… Так, як од горілки.

Адріян накрився коцом із головою й упрів аж по брови; сморід