Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

по собі зрозуміло, про паразитарну масу ханських чиновників. Усю цю численну громаду привілейованих осіб хан Менгу–Тимур зобов’язаний був забезпечити життєвими благами і посадами. А носієм благ завжди виступав звичайний трудівник. Ось чому за ним постійно полювали, вели облік, перераховували, закабаляли.

І ця поведінка властива кожній владі — від далекої Золотої Орди до брехливого Радянського Союзу.

Для загального обізнання читачів наведу, бодай частково, початковий родовід Чингісидів по лінії його старшого сина Джучі. Отже, у старшого сина Чингісхана Джучі було від усіх дружин чотирнадцять синів. Ось їхні імена:

перший син — Орда,

другий син — Бату,

третій син — Берке,

четвертий син — Беркечар,

п’ятий син — Шейбан,

шостий син — Тангут,

сьомий син — Бувал,

восьмий син — Чилаукун,

дев’ятий син — Шингкур,

десятий син — Чимпай,

одинадцятий син — Мухаммед,

дванадцятий син — Удур,

тринадцятий син — Тука–Тимур,

чотирнадцятий син — Шингкум.

Список наведено за книгою Рашид–ад–діна «Збірник літописів» (том І, кн. 2, с. 66.)

Щоб не перевантажувати читачів цією темою, скажу, що у хана Берке «зовсім не було дітей», а у хана Батия «було чотири сини в такому переліку і порядку: Сартак, Тукан, Ебуген, Улакчі» [48, том І, кн. 2, с. 72].

6

Але головною причиною перепису 1272 року стала очевидна необхідність докорінного закріплення підкорених земель за нащадками роду Чингісхана через побудову власних поселень та наповнення їх, бодай частково, татарськими мешканцями, тобто корінним золотоординським етносом. Особливо це стосувалося земель, зайнятих ханами під перекочування Ставки, і сусідніх з ними. Там існувала необхідність мати постійні поселення. І це не вигадки автора.

Погляньте, для корінного закріплення земель Ірану та Іраку Хулагу–хан не просто скерував свої війська в ті землі. Ні! Він протягом 1254–1256 років переселив у ті землі понад сто тисяч цивільного населення. До речі, не менше як двадцять тисяч — з країни Моксель. Саме в такий спосіб відбувалося захоплення землі та її закріплення.

Це стало очевидним не тільки для Менгу–Тимура та його уряду. Про це було відомо ханові Батию і Берке–ханові. Ще з тих часів відомі такі великі поселення:

— «Сарай–Бату, Старий Сарай (за літописом — Сараї Великі; суч(асне) с. Селітрене Харабалинського р–ну Астраханської обл(асті), місто, споруджене ханом Батиєм в 1254 (за Рубруком)» [18, том 22, с. 588].

— «Сарай–Берке, Новий Сарай, суч(асне) с. Царьов Ленінського р–ну Волгоградської обл(асті), місто, столиця Золотої Орди, збудоване ханом Берке бл(изько) 1260» [18, том 22, с. 588].

— «Сарайчик, Сарай Малий, суч(асне)с. Сарайчиковське Махамбетського р–ну Гур’євської обл(асті)… місто Золотої Орди на стародавньому торговому) шляху з Ниж(нього) Поволжя в Хорезм» [18, том 22, с. 588].

— «Сараї, селище міськ(ого) типу, центр Сараївського р–ну Рязанської обл(асті) РРФСР. Розташований на р. Верда, бас(ейн) Оки» [18, том 22, с. 588].

Не викликає сумніву, що останнє поселення засноване в ті ж часи, швидше за все, ханом Сартаком, який кочував між Волгою і Доном в 1250–1257 роках.

— «Казань засн(ована) в 2–й пол(овині) 13 ст(оліття)» [18, том 11, с. 141].

Саме відновлене місто Булгар і Казань були улюбленими місцями літнього відпочинку хана Батия (Саїна).

Я не став спеціально досліджувати серед нині існуючих у Російській Федерації міст, селищ і поселень ті, які були засновані за велінням ханів Золотої Орди з 1237 до 1500 року. Не в тому полягало завдання. Вказано на існування тенденції до освоєння ханами Орди підкорених земель, спорудження ними десятків міст і поселень. Це стосувалося безпосередньо рязанської та ростово–суздальських земель, бо, як засвідчив професор В. Г. Вернадський, «вони перебували в безпосередньому віданні ханів».

У першій половині XIX століття російська професура ще не намагалася приховувати подібні факти своєї історії. Професор І. М. Березін у своїх дослідженнях навіть обґрунтував це явище стосовно міст Поволжя: «Таким чином, якби Історія захотіла попросити допомоги у Філології, то вона б дізналася, що місце кочівлі Золотої (Жовтої) Орди визначити нескладно за численними філологічними підказками: Царьов є ніщо інше, як сари, ім’я Жовтої (Золотої) Орди… Царицин є ніщо інше, як (Золоте поселення. — В. Б.) (так пишеться ім’я цього міста у Татарському рукописі), Камишин — це ніщо інше, як — Жовта тростина Тайдулиного ярлика…, Саратов — це ніщо інше, як Сари–тау, Жовта гора… присутність у всіх цих назвах терміну жовтий, є не тільки необхідною характеристикою місцевості. Так само, як Царьов, Царицин є вдалими інтерпретаціями терміну «Сари» — жовтий (золотий. — В. Б.), які нагадують про колишню знаменитість цих місць» [32, с. 2–3].

Отже, самі назви Царицин, Саратов, Камишин, як зазначив професор І. М. Березін, свідчать про існування цих поселень з часів Золотої Орди і нагадують про «старих царів» землі Моксель.

Однак російська історіографія і в це питання запустила «доважок брехні». Радянські історики стали соромитися своїх «знаменитих місць», а тому, коли ви відкриєте ВРЕ, то побачите цілковиту нісенітницю:

«Царицин… заснований у 16 ст(олітті)»… [18, том 5, с. 298].

«Саратов… засн(ований) у 1590 р.» [18, том 22, с. 590].

«Камишин… засн(ований) в 1667 р.» [18, том 11, с. 291].

Дуже цінні відомості про міста Золотої Орди наводить історик М. Г. Сафаргалієв у книзі «Розпад Золотої Орди», виданій у місті Саранську в період хрущовської відлиги нікчемно малим тиражем — 1500 примірників. Послухайте:

«Більшість міст Золотої Орди, споруджених за монголів, виникали на місці колишніх військових таборів. Про це говорять їх назви: Крим (Старий Крим), Ак–Керман (Монкастро), Хан–Керман (Касимов), Керменчук (на річці В’ятці), Кременчук (на Дніпрі) та інші. У половецькому словнику слово «керман» перекладене латинською мовою: «Castrum, Caste — укріплення. Місце, укріплення, табір». Сучасне місто Темников на території Мордовської АРСР, місто Тюмень в Сибіру і Тюмень на річці Терек виникли на місці табору ханського темника — начальника десятитисячного гарнізону.

Інші міста Золотої Орди своїм розвитком були зобов’язані не стільки розвитку ремесла, скільки розвитку караванної торгівлі… таких як Солхат, Азак, Маджар, Сарай, Сарайчук… або… Астрахань, Укек, Вельджемен, Бездеж — які стояли на Волзі…» [56, с. 79–80].

Майже всі вузлові сучасні міста Поволжя від Астрахані до Казані були засновані і споруджені за часів Золотої Орди. Перелічимо їх:

Астрахань. «Одним з кращих міст Ібн–Батута називає Хаджи–Тархан — Астрахань, побудоване на річці Ітилі за монголів» [56, с. 81].

Царицин (Волгоград). Про нього говорилося вище — «Золоте село» [32, с. 3].

Саратов. «Сари–тау, Жовта гора» [32, с. 3].

Камишин. «Жовта тростина» [32, с. 3].

Самара. «На картах Фрао Мауро на східному березі Волги зазначено такі населені