Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

Саме «Тверська фортеця», що лежала між Тьмакою та Волгою, носила в старовину ім’я «Андреева Городка» і в ній був побудований у 1285—1290 роках князем Беклемишем (Михайлом) храм «Преображения Господня».

Від старої Твері XIII—XVI століть сьогодні абсолютно нічого не залишилось. Навіть напрямки старих вулиць змінили за часів Петра І та Катерини II.

«В самом городе (Твері.—В.Б.), или Крепости, например, кроме собора и Никольской церкви, от прежняго или точнее от XVII века равно ничего теперь не осталось… Направление улиц, точно также совершенно изменилось по плану для перестройки Твери, данному Екатериной II [54, с. 14].

Не наводитимемо витягів із праці «Архивной Комиссии», у якій ідеться про запровадження повної перебудови Твері ще з часів Петра І.

Тільки завдяки шведу Пальмквісту сьогодні можна вести розмову про план забудови міста, яке в старовину (XIII—XVI століття) місцеві фіни називали «Дом Святого Спаса», а татари — «Андреев городок». Можливо, обидва найменування існували одночасно: одне — для московитів, друге — для татарів.

Капітан Пальмквіст особливу увагу приділив укладанню плану та опису «Тверської фортеці». Що, звичайно, закономірно: шведа передусім цікавив військовий об’єкт. У фортеці він побував особисто, таємно, що дало можливість все деталізувати і заміряти відстані між об’єктами.

«Именно ему удалось благодаря небрежности сторожей проникнуть во внутренность крепости и снять ее на план» [54, с. 19].

«На плане с особенной отчетливостью выступает изображение Тверской крепости, окруженной с двух сторон течением рек Тьмаки и Волги, а с третьей (восточной, глубоким и широким рвом, наполнявшимся водою)…

Крепость состояла из деревянной стены (тына) с 19 башнями… деревянные и каменные…» [54, с. 20—21].

«К СЗ (северо-западу.—В.Б.) от Благовещенской церкви означена пятиглавая обширная церковь — это, без сомнения, Тверской кафедральный Преображенский собор. Положение этого храма у Пальмквиста представляет совершенную

неожиданность', вместо того чтобы стоять там, где стоит ныне существующий собор, он у него помещается несколько юго- восточнее и на нынешнем плане Твери приходится сзади левого флигеля гимназическаго здания, а дорога, соединяющая Тьмацкия ворота с Владимирскими, лежит не с южной стороны собора, как бы следовало, а с северной» [54, с. 25].

Як вам таке подобається?

Щоб не вдаватися на цьому етапі до пояснень, пропонуємо послухати далі «Тверскую Ученую Архивную Комиссию»:

«Как отнестись к таковому показанию Пальмквиста?

Признать его правильным — значит признать ошибочным предание, по которому собор, несмотря на неоднократныя перестройки, всегда оставался на одном и том же месте» [54, с. 25].

Церква «Преображения Господня», побудована кам’яною ще у 1285—1290 роках князем Михайлом (Беклемишем), простояла у своєму первозданному стані до 1663 року.

«Прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и под тем же наименован(ием) “Преображения Господня”» [6, т. 10, с. 166].

Саме цей храм бачив у 1674 році Е. Пальмквіст. Його також бачив на тому самому місці німець Олеарій, який у 1635—1639 роках через Твер прямував до Персії та залишив свої спогади і малюнки. Це стверджує «Тверская Ученая Архивная Комиссия» на сторінці 27.

Храм побудований 1663 року мав би стояти теж не менше 300 років, як попередній, та раптом у 1689 році, а це вже часи Петра І, був розібраний і збудований по-новому. Що цікаво, розібраний та побудований на кошти Тверського єпископа. Заможним став єпископ Твері! Бо попередники канючили гроші у московського царя цілих 30 років. Але найцікавіше у цьому факті те, що засвідчив капітан Пальмквіст: храм був збудований на іншому місці. Це значить — не ніс права спадковості. Отакі дива творились у минулому і творяться нині в Московській державі та Московській православній церкві.

Однак дива з церквою «Преображения Господня» на цьому не закінчуються.

«Есть еще обстоятельство, которое говорит в пользу Пальмквиста. Когда в 1898 году в подполе собора копали могилу для Преосвященнаго Саввы (архиепископа Тверського.—В.Б.), то было обнаружено, что на выкопанном месте гробы стоят один над другим, при чем даже таким образом: гроб каменный, на нем деревянный (колода) и потом опять каменный. Естественным путем такое расположение не могло получиться, следовательно, очевидно, что эти гробы перенесены и переставлены. Когда же это было сделано? Всего естественнее предположить, что останки покойников были перенесены, Когда был перенесен собор на другое место…» [54, с. 29].

Капітан Пальмквіст випадково спіймав московських істориків на свідомому фальшуванні історії.

На кожному кроці минувшини, де з російською дійсністю стикались незалежні свідки, відкривалася неприваблива картина пізнішої фальсифікації.

Ось вони — великі свідки минулого:

Юліан Угорський,

Бенедикт Польський,

Вільгельм де Рубрук,

Ала-ад-дін Джувейні,

Рашид-ад-дін,

Джайлс Флетчер,

Ерік Пальмквіст,

та десятки інших, які свідчили про іншу історичну дійсність московської держави.

У 1591 році в Англії вийшла книга Джайлса Флетчера (у російському перекладі їй дали назву «О государстве русском»). Москва заборонила видавати книгу у себе. А коли через 277 років професор Осип Максимович Бодянський підготував її до друку в російському перекладі, то матеріал цензурою було вилучено і знищено. О. М. Бодянського, до речі, українця з Полтавщини, вигнали з Московського університету і вислали до Казані. Йому ще пощастило.

Київський професор В. А. Кордт у своїй книзі «Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700 р.», яка вийшла друком у Києві в 1926 році, наводить 101 таку подорож у XIV—XVI століттях. Майже всі вони закінчилися у Москві. І це тільки тих людей, які залишили свої спогади.

Ці історичні свідчення Московії «невідомі».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗОЛОТА ОРДА: СТАНОВЛЕННЯ

1

З часів завоювання так званих Великого Володимирського та Великого Рязанського князівств хани Золотої Орди стали царями для мешканців тих земель. Уся російська історична література до XVII століття величала своїх золотоординських правителів царями. Ось перелік перших російських царів:

хан Батий (1238—1255),

хан Сартак (1255),

хан Берке (1255-1266),

хан Менгу-Тимур (1266—1282),

хан Туда-Менгу (1282—1287),

хан Талабуга (1287—1290)

хан Тохта (1291—1312).

Однак з XVII століття московити почали соромитись своїх «старих царів». Титул було уточнено за Івана IV (Грозного), коли Православна церква наводила свої ярлики на пільги «новому царю».

Московські можновладці настільки соромились своїх «старих царів», що під час підготовки першого видання книги А. Лизлова «Скіфська історія» вдалися до примітивної підробки тексту.

Ось свідчення сучасного московського науковця: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов “цар и царица”