Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Все, про що ми говоримо за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Кел знає, що вона означає для нашої сім’ї.

— Мені здається, що це погана звичка, Аттікус. Їм тільки цього й треба. Ти ж знаєш, як вони люблять побалакати. Що б не трапилося в місті, до вечора уже весь негритянський квартал знає.

Батько поклав на стіл ніж.

— Я не знаю закону, який забороняв би неграм розмовляти. Можливо, вони й менше розмовляли б, якби ми не давали їм для цього підстав. Всевидько, чому ти не п’єш каву?

Я калатала ложечкою в чашці.

— Я думала, що містер Канінгем наш друг. Ти мені колись казав про це.

— Він і є наш друг.

— А вчора ввечері він хотів тебе бити.

Аттікус поклав виделку поряд з ножем і відсунув тарілку.

— Містер Канінгем, по суті, непогана людина, але він, як і всі ми, не позбавлений деяких вад.

— Ти вважаєш, що це звичайна вада? — втрутився Джем.— Коли вони приїхали вчора ввечері, він ладен був убити тебе.

— Може, він і вдарив би мене,— погодився Аттікус,— але, сину, коли ти станеш дорослим, то краще розумітимеш людей. Натовп — це люди, незалежно від того, які вони. Вчора ввечері містер Канінгем був часткою цього натовпу, проте все одно він лишався людиною. Будь-який натовп у будь-якому містечку нашого Півдня складається з людей, яких ми знаємо, і це не на їхню користь, розумієш?

— Я б цього не сказав,— зауважив Джем.

— Ось чому восьмирічна дитина примусила їх схаменутися. Це свідчить, — провадив далі Аттікус,— що зграю диких звірів усе-таки можна зупинити, бо зрештою вони люди. Г-м, може, нам потрібні діти-полісмени?.. Примусили ж ви діти, вчора ввечері Уолтера Канінгема влізти на хвилину в мою шкуру. І цього було досить.

Ну, коли Джем виросте, може, він і справді буде краще розуміти людей, але я не буду.

— Хай тільки Уолтер появиться в школі — це буде його останній день,— пообіцяла я.

— Ти його й пальцем не зачепиш,— рішуче мовив Аттікус.— Я б не хотів, щоб після вчорашнього ти або Джем затаїли злість проти кого-небудь.

— Тепер ти бачиш сам, чим усе це обертається,— сказала тітка Олександра.— А я тебе попереджала.

У відповідь Аттікус сказав, що не заперечує, попереджала, і, відсунувши стілець, підвівся.

— Прошу вибачити, у мене завтра важкий день. Джем, я не думаю, що сьогодні тобі і твоїй сестрі спаде на думку побігти в місто.

Не встиг Аттікус вийти, як у їдальню підстрибуючи влетів Діл.

— Сьогодні зранку все місто тільки про те й говорить,— повідомив він,— як ми голими руками вистояли проти сотні чоловік...

Тітка Олександра окинула його таким поглядом, що він одразу ж замовк.

— Яка там сотня,— мовила вона,— хто там проти кого вистояв! Приїхало п’яне розгнуздане кодло Канінгемів.

— Тітонько, Діл, як завжди, трохи перебільшив,— сказав Джем і подав знак, щоб ми йшли за ним.

— З двору нікуди не ходіть! — попередила вона, коли ми всі троє попрямували на веранду.

Цей день був схожий на суботу. Не поспішаючи, але безперервним потоком ішли повз наш будинок люди з південної частини округу.

Невпевнено проскакав на своєму породистому рисаку містер Дольфус Реймонд.

— Не розумію, як він тримається в сідлі,— промимрив Джем.— Як він ухитряється насмоктатися зранку, ще й восьмої години немає, а він уже теплий.

Проторохтів фургон, на якому щільно сиділи жінки в бавовняних панамах від сонця і в платтях з довгими рукавами. Бородатий чоловік у повстяному капелюсі був за кучера.

— Глянь, меноніти,— сказав Ділові Джем.— У них одяг без ґудзиків.

Меноніти жили в лісах, усе, що їм потрібно було, купляли по той бік річки, там збували і свої нехитрі вироби, а в Мейкомб приїздили рідко. Діл зацікавлено розглядав цих людей.

— У всіх менонітів блакитні очі,— пояснив Джем,— а чоловікам після одруження забороняється голитись. Їхнім жінкам подобається, коли їх лоскочуть бородами.

Проїхав на мулі Ікс Білапс, помахавши нам рукою.

— Цей чоловік трохи дивний,— сказав Джем.— Ікс — це не ініціал, так його звуть. Одного разу його викликали в суд як свідка і питають — як вас звуть. Він відповів — Ікс Білапс. Секретар попросив сказати ім’я повністю. Він знову — Ікс. Так тривало, аж доки він не написав на папері «ікс» і підняв аркуш так, щоб усі бачили. Потім питають, хто йому дав таке ім’я, а він каже — батько з матір’ю так записали, коли він народився.

А люди все йшли і йшли. І Джем вирішив познайомити Діла з видатними мешканцями округу, розповісти, чим вони прославилися: містер Тенсо Джоунс — голосував за сухий закон; міс Емілі Дейвіс — тайкома нюхає тютюн; містер Байрон Уоллер — грає на скрипці; у містера Джека Слейда втретє прорізуються зуби.

З-за рогу виїхав ще один фургон; люди, що сиділи в ньому, були незвичайно суворі. Коли екіпаж порівнявся з подвір’ям міс Моді Аткінсон, в якому пломеніли квіти, на ганок вийшла господиня. Дивна річ, обличчя міс Моді в той час, як вона стоїть на своєму ганку, ми розгледіти не можемо — далекувато, а от настрій її вгадуємо безпомилково. Зараз вона стоїть, узявши руки в боки, трохи подалася вперед, голову нахилила набік, проти сонця виблискують окуляри. Міс Моді усміхається, але то зла, колюча усмішка.

Кучер притримав мулів, а одна жінка, визирнувши з фургона, заверещала:

— Марнолюбка! Таких жде вічна темрява!

Міс Моді не забарилася з відповіддю:

— У кого в серці радість, у того усмішка на обличчі!

Ногомийки, певно, подумали, що то сам диявол тлумачить на свій смак священне письмо, бо від фургона і слід пропав. Незрозуміло, чого їм не подобалося подвір’я міс Моді. Хоч вона і порається цілими днями у своїй садибі, а священне письмо знає чудово.

Ми підійшли ближче до її дому.

— Міс Моді, ви в суд не йдете? — запитав Джем.

— Ні, не йду,— відповіла вона.— Мені сьогодні там нічого робити.

— А просто подивитися не хочете? — запитав Діл.

— Ні. Це сумне видовище, шкода бідолаху, можуть на смерть засудити. Гляньте, скільки народу суне, як на свято.

— Це тому, що його судитимуть прилюдно, міс Моді,— сказала я.— Інакше було б несправедливо!

— Я все це знаю,— сказала міс Моді.— Саме тому,